Менський краєзнавчий музей імені В.Ф Покотила

З історії Блистови

Початок села Блистова має дуже глибоке коріння. Люди тут селились ще в епоху кам'яного віку, про що свідчать знайдені на території села кам'яні сокири, молотки та інші знаряддя праці. На околицях знайдено три поселення неоліту (V–IV тис. до н. е.), одне поселення бронзи (II тис. до н. е.) і одне раннє слов'янське (III–V ст).

Тисячі років тому наші пращури сіверяни будували житло біля річок, де знаходили собі найкращі умови для існування. Вони займалися рибальством, тваринництвом, хліборобством, організовували територіальні общини. Для захисту від набігів ворожих племен кочівників, вони огороджували свої поселення високим частоколом та обкопували глибоким ровом. Такі поселення мали назву «город». Всі історичні події того часу тримались лише на усних переказах. Писемність почала зароджуватись тільки в ІХ ст.

Назва села

Назва села, за думкою багатьох, пішла з відповіді на питання: «Де ти живеш? — Близ ставу!» Звідси — Блистова. Ріка Пулка, на березі якої розташоване село, дійсно являла собою великий став. За історичними даними (записи Філарета Гумілевського та Юрія Виноградського) давня назва села — Блиставичі, а за записами історика Шафонського — Блистова. Історик Н. А. Насонов в своєму творі «Русская земля и образование територии древне-русского государства»(1951 р.) стверджує, що на цьому місці раніше стояв город Блестов (або Блестовит).

Город Блестов згадується в Іпат'євському списку літопису на 1151 р. Там же вказано, що недалеко від нього розташовані по гирлу Десни міста Хоробор та Сосниця. В час татарського нашестя ці міста, як город Блестов були знищені. Професори Голубовський і Насонов в своїх творах притримуються тієї думки, що Мена — це давне місто Хоробор, але в дійсності, за іншими джерелами, останній стояв на території нинішнього села Макошино. В творі Русова «Описание Черниговской губернии»(т. І, г. Чернигов,1898г.) згадується Блистовське озеро, як про одне з найбільших озер долини Десни, в межах Сосницького уділу. Там же згадується про існування села Блиставиці (XVI ст.). В період знаходження Чернігівщини в складі литовсько-руської держави (вона потрапляє до її складу біля 1325 р.) до назви «Блестов» литвини додали улюблене закінчення «ичі» — маємо Блиставичі. Під такою назвою село фігурує в «Реестре границ Черниговских» датованих 1543–1526 рр., але за своїм змістом відноситься до XV ст.(«Акт Министерства Юстиции», т. І, 1897 г.). Сама назва Блестов (Блестовичі) напевно походить від блиску води в озері при ньому.

Городище

Городище (дитинець) Блистовиту міститься на околиці теперішнього села, займаючи високий мис, утворений правобережною терасою річки Десна і річки Рівчак. У підніжжі тераси протікає Пулка — стариця річки Десна. З напільного боку (із заходу й півдня) городище оточене ярами, валом і ровом. Його майдан має округлу форму (40 х 30 м) і був по периметру оточений валом, що дуже осунувся і тепер прослідковується лише з напільного боку.

До дитинця примикав окольний град (ХІІ-ХІІІ ст.) і займав площу близько 1,5 га. З трьох боків окольний град оточувало поселення ХІ-ХІІІ ст. Як показали археологічні дослідження, Блистовит зведений на місці давнішнього сільського поселення.

Під час татарської навали восени 1239 р. Блистовит був повністю знищений і нове поселення на цьому місці згадується через два століття в «Реєстрі границь Чернігівських» за 1523–1526 рр. під назвою «Блистовичи», а також у праці А. А. Русова «Описание Черниговской губернии». У цей період (І половина XVI ст.) Чернігівщина входила до складу Великого князівства Литовського.

Перша церква-каплиця «козацького періоду» була побудована 1650 року на горі над річкою Пулкою. У той час у селі налічувалось біля сотні дворів і 700 мешканців.

XIX ст. — XX ст

В 1802 р. у I стані Сосницького повіту, утворена Блиставська волость до складу якої входили населені пункти: Блистова (центр), Бірківка, Воловиця, Осьмаки, Ушня, хут. Ольходорф. Волостною головою у 1872 р. був І. Моренець.

У 1818 р. приміщення церкви було перенесене на 50 метрів у глибину погосту, де побудовано нову культову споруду з дерев'яного матеріалу. В 1894–1897 рр. на цьому ж погості було побудоване з цегли велике висотне приміщення церкви Різдва Богородиці.

У 1935 р. два куполи церкви були знесені, а в самому приміщенні розташувалися сільський клуб, бібліотека і спортивний зал середньої школи. В 1992 році будівлю було повернуто для свого первісного призначення. Нині в ній знаходиться церква Різдва Богородиці.

У другій половині XIX ст. населення села ділилося на дві громади: козаків і селян.

У 1866 р. в Блистові налічувалося 193 двори і проживало 1476 чоловік. У 1897 р. — 375 дворів і 2932 жителі. Щорічно відбувалося два ярмарки на рік.

В XVII–XIX ст. на території села був винокурний завод поміщиків. На ньому працювало від 50 до 80 робітників. Завод було ліквідовано в 1856 р.

В XVII–XVIII ст. в урочищі «Галків гай» знаходився цегельний завод, а в кінці XIX і на початку ХХ ст. такий же завод був в урочищі «Березовиця».

Основним заняттям населення було хліборобство, тваринництво і почасти риболовство та бджільництво. Безземелля змушувало селян-бідняків шукати землю для праці далеко за межами Чернігівщини і навіть України.

Так відоме велике переселення блистівчан у 1886–1892 рр., коли понад 100 дворів переселилося на вільні землі Далекого Сходу в Приамурський край, де вони стали одними із засновників міст і сіл (Спаськ, Воскресенка, Чернігівка). Багато жителів села переселилося в Середню Азію, на Кубань і на Кавказ. Частина населення їздила на заробітки в німецькі колонії, що знаходилися в Таврії.

Великим злом для жителів Блистови були неврожаї й посухи. Особливо відомий «чорний 1872 рік», коли перший дощ випав у районі села тільки на церковне свято «Іллю» (2 серпня). На цей час навіть листя на деревах почали сохнути". Весь хліб на полях загинув, урожай дала тільки пізня гречка, яка почасти і врятувала переважну більшість населення від смерті.

Крім того, народне горе посилювали часті пожежі. Так, тільки в одному 1882 р. пожежею було знищено 125 будівель. Для врятування від голодної смерті в селі існували два великих хлібозапасних магазини. В них жителі зберігали хліб на випадок неврожаю або пожежі. Ці магазини були ліквідовані в 1905–1907 рр.

У 1860 р. в селі була відкрита перша церковноприходська школа грамоти. Знаходилася вона на кухні в дяка Л. С. Карасика-Світлицького. В 1879 р. була відкрита земська народна початкова сільська школа з трирічним курсом навчання. Для цього було спеціально збудовано невелике приміщення.

В 1898–1899 рр. побудовано з цегли нову школу на два класних приміщення з двома квартирами для учителів. З 1900 р. школа стала з чотирирічним курсом навчання. У цьому ж році було відкрито медичний пункт, а в 1902 р. почав діяти перший кооперативний магазин товариства споживачів.

В період 1905–1907 рр. активну агітаційну роботу під лозунгом «Геть самодержавство!» вели місцеві жителі В'ялько, Кононевич, Картун, Федим, Єременко, які мали зв"язок із нелегальною організацією робітників.

Активну агітаційну і роз'яснювальну роботу також вів учень Ніжинського технічного училища Осипець, за що згодом виключений із навчального закладу. Світлим променем у житті блистівчан у революційні роки був народник, друг М. В. Лисенка, вчитель Й. Г. Турченко. Сам родом із Києва він мав зв"язок із київською організацією народників і постійно інформував жителів села про хід революційних подій у Росії.

За відомостями Чернігівського губернського статистичного бюро 1917 р. в селі налічувалося 604 двори і проживало біля 4000 чоловік. Громада козаків становила біля 500 дворів, селян — біля 100. У володінні сімей поміщиків знаходилося 2200 га землі, козаків — 1500, селян — 150, інших — 120 га.

На фронтах Німецько-радянської війни боролися з ворогом 583 жителі села, із них 238 удостоєні орденів і медалей, 356 загинули. В 1950 р. три господарства, що існували в селі об'єдналися в колгосп імені Щорса.

Період від 1988 р. В 1988 році був створений підрядний колектив на орендній основі із числа 14 механізаторів, які вирощували всі сільськогосподарські культури на так званих «стольненських дачах». А це 1048 гектарів ріллі і 200 — луків. Ланковим орендної ланки колгоспу імені Щорса був Анатолій Гнатович Боюн.

В листопаді 1992 р. колгосп було реорганізовано в колективне сільськогосподарське підприємство, а в березні 2000 р., в результаті реформування сільськогосподарського виробництва, на базі КСП в Блистові організовуються два товариства з обмеженою відповідальністю «Блистівське» та імені Щорса.

Кооперативи мають у користуванні 1284 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 640 га орної землі. Господарства спеціалізуються на вирощуванні зернових культур, картоплі, в тваринництві переважає м"ясо-молочний напрямок.

У Блистові є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, клуб на 200 місць, дві бібліотеки (книжковий фонд 31 тисяча примірників), фельдшерсько-акушерський пункт, три магазини, кафе, заготівельний пункт, їдальня, відділення зв’язку, ощадна каса.

На честь воїнів-односельців, які віддали своє життя в боротьбі проти німецько-нацистських загарбників в роки Другої Світової війни, споруджено обеліск, а на могилі радянських воїнів, що загинули під час визволення села — пам’ятник.

Роди

В 1858 р. місцева козацька громада складалася з 1390 осіб, які належали до таких родів: Андрушка, Бредюк, Василенко, Ведмідь, Веребей, Гальчук, Ганчар, Головач, Гринько, Гур'єв, Гутор, Дохлик, Дудка, Жук, Загалець, Зінченко, Зінчук, Зюба, Іванищ, Іванищ-Щербина, Ільченко, Картун, Коваленко, Конах, Кононевич, Корень, Кривченко, Лаба, Лисиця, Луговський, Лях, Лящинський, Малай, Маренець, Марченко, Медун, Мишастий, Мякота, Нагиба, Нестеренко, Никон, Осипець, Отрошко, Пилипенко, Пятикоп, Савченко, Саповський, Сердюк, Силка (?), Сироїд, Тишкевич, Федаш, Цибулька, Черняг, Чудовський, Шекут, Шепелев, Шепіль, Шийка, Шинкаренко, Шкіра, Шупик.

ПерсоналіїУродженцями Блистови є:

Т. С. Корінь (1883 — 1930) — чемпіон 1912 року з вільної боротьби;

О. М. Лук'янова (Лисиця) (нар. 1922 - 2014) — доктор медичних наук, заслужений діяч науки;

М. В. Марченко (нар. 1954 р.) — видатний український музикант

М. І. Мацуєв (1894 — 1975) — відомий бібліограф і літературознавець;

М. А. Мишастий (1890 — 1978) — самодіяльний композитор, фольклорист і етнограф;

А. В. Шедько — заслужена вчителька України.

Деякий період часу в селі проживав відомий народний музикант і лірник А. Р. Гребень.

Терентій Савич Корень

Терентій Савич Корінь народився 1883 року у с. Блистова Менського району у бідній козацькій родині. Серед чотирьох широкоплечих синів Сави Кореня саме другий — Терентій (по-сільському — Терешко) мав неабияку фізичну силу. Спочатку хлопець пробував силу на бичках — чи зможе скрутити та поставити на коліна, любив підбурити двох — трьох старших парубків, аби помірятися силою в боротьбі. У 16 років вже був як богатир і в 1900 році разом із гуртом селян подався на заробітки до Таврійської губернії, до німців-колоністів у найми. Якось посперечався із хазяїном-німцем на «п'ятірку», що втримає візок, запряжений добрим конем, на якій хазяїн саме збирався їхати в кірху. Уперся Терентій об поріг воріт, і скільки німець не поганяв коня — десь близько години тривало змагання — довелось визнати перемогу Терентія.

Повернувшись із заробітків, частину грошей віддав батькові, а на іншу купив ручну соломорізку. Більше року ходив по подвір'ях, крутив соломорізку, заробляючи на хліб собі та сім'ї.

У 1903 році селян з України запрошували на переселення до Приамур'я. Вирішив шукати іншої долі і Терентій. Зупинився в далекого родича Антипа Кореня в с. Спаському і вже через чотири місяці на зароблені гроші купив коня та воза і поїхав у м. Хабаровськ, де був візником, хоча тут сильній людині було нецікаво. Продав коней та воза і поїхав до Порт-Артура, де працював змазувачем на чавунній дорозі. Хотів зайнятися торгівлею, купив будиночок, але не вийшло, як мріялось. Почалась війна із Японією, у будиночок влучила бомба, довелося евакуюватися в м. Харбін.

У Харбіні на той час був цирк братів Нікітіних із 12-ма борцями-важковаговиками. Подивився Терентій Савич на виступи артистів-атлетів, захотілось вступити в єдиноборство із будь-яким борцем, без попередньої підготовки. Звернувся до директора цирку, але йому відмовили, хоча призначили день для знайомства із правилами та підготовкою до випробування стійкості. У першому пробному поєдинку Терентій вже через хвилину переміг маститого суперника, із наступним силачем поєдинок тривав три хвилини. Цей іспит зарахувався на «відмінно». Почались мандри із цирком. Придивившись до українського силача, директор цирку вирішив відправити його до Петербурга для підвищення майстерності. І ось уже петербурзький граф Г.Рибоп'єр, меценат клубу «Петербурзьке атлетичне товариство», звернув увагу на новачка. Одночасно Терентій почав займатися в клубі «Петербурзький гурток любителів атлетики», який заснував В.Краєвський для видатних силачів Російської імперії.

1906 року в усьому світі починає об'єднуватись спортивний рух, і граф Рибоп'єр відправляє до Парижа на з'їзд спортсменів-важковаговиків у складі команди Терентія Кореня. Тут відбулись міжнародні змагання з підняття ваги. Атлет, лежачи на спині, в правій руці тримаючи 4-пудову гирю, мав звестися на ноги. Подивився на цю вправу Терентій і запропонував свою — виконати те ж саме, але з 6-пудовою гирею в лівій руці. Під оплески він був нагороджений першим призом!

1906 року на з'їзді борців (так тоді називались міжнародні змагання) в Лондоні Терентій Корінь виборов уперше звання чемпіона світу з класичної боротьби. Нечувана подія в тодішньому спортивному світі! Наступного року — Терентій вже учасник міжнародних змагань у Чикаго та Нью-Йорку.

У 1908 році довелося змагатись у містах Російської імперії. Разом із групою артистів-борців Терентій їде на гастролі до м. Баку, де на показових виступах запрягався у віз і возив по манежу 30 людей, піднімав паровий котел середніх розмірів, носив залізне коромисло, на яке з обох боків чіплялось по 15 осіб, розгинав підкови, робив «краватку» із дахового заліза. Дуже поважали тоді людей із надзвичайною фізичною силою: збирались натовпи, інколи гастролі цирку продовжувались на вимогу громади великих міст.

Особливо запам'ятався всім номер, який показав Терентій Корінь у Царицині. Терентій зводив руки на грудях, до яких прикріпляли двох верблюдів, котрі тягнули в різні боки, і верблюди не змогли розвести силачу руки. А в Саратові замість верблюдів — по двоє коней на кожну руку. І знову Терентій вистояв!

Серед нагород Терентія (7 золотих хрестів, 9 золотих медалей, срібні та бронзові медалі чемпіонів світу, грошові премії) була особлива — золота медаль з написом «Переможцю левів». 1907 р. у США в Чикаго відбулись незвичайні змагання — із левом. Поєдинок проходив на арені цирку за умов Терентія Кореня: щоб лев був у наморднику, а на лапах — подушки, аби закрити величезні гострі кігті. Оркестр зіграв знаменитий «туш», зал завмер. Терентій заходить у клітку, починається боротьба, лев не підкоряється рукам силача, зачіпляється лапами за решітку і… зриває подушки. Блискавично хапає борця своїми кігтями під ребра, які одразу хруснули. Умови порушені. Але допомоги чекати нема звідки. Проте Терентій не розгубився, хоча й розумів, що поєдинок став уже смертельним. Корінь підхопив 150-кілограмового лева, підняв над собою і кинув на підлогу клітки. Лев вишкірився, несамовито заричав і більше не піднявся. А закривавлений борець вийшов самостійно із клітки. Напевно, довго пам'ятали жителі Чикаго це видовище, бо більше такі поєдинки не проводились.

Терентій і далі брав участь у багатьох змаганнях, хоча травма давала про себе знати. І все ж 1912 року він став учасником V Олімпійських ігор у Стокгольмі. Про результати виступу нам невідомо, але силач сходився в поєдинках зі знаменитостями того часу: Заїкіним, Шем'якіним, Деміним, Романовим, Петровим, Піддубним, Медвєдєвим.

Жителям с. Блистова Терентій Корінь запам'ятався зокрема 1912 року. Біля магазину на площі він перекидав пудові гирі через хату, жонглював одною і двома гирями, ніби м'ячиками. Спробували селяни розвести руки Терентію, чіпляючись до мотузок по 20 чоловік, але не змогли. Змайстрували коромисло, на якому повисло по 8 і більше огрядних чоловіків, і Терентій носив їх по вулиці. А ще хрестився із пудовою та двопудовою гирями. До речі, в ті роки село Блистова було багатолюдним, аж 3017 душ та 539 дворів.

Чимало легенд про силача ходить по селу. Інколи Терентій запрягався у воза і їхав по дрова до лісу. Наваливши колод, самостійно привозив їх до села, а в цей час кінь спокійно йшов поряд. Любив із гумором показати свою силу: бувало, носив валізу з двома гирями і несподівано давав комусь потримати. Дуже красиву мав статуру, за що також одержував призи на змаганнях.

1917 року Терентій Савич одружився з дочкою провізора з м. Казань Клавдією Єгорівною. Мав двох дочок, Людмилу та Раїсу. Потім жив у Саратові, займався самоосвітою, добре знав німецьку мову. Призвичаїв до занять з розвитку сили своїх братів Івана, Пилипа та Андрія. У 45 років мав вагу 140 кг при зрості 183,5 см. Помер 1931 р. несподівано на 46-му році життя від виразки кишечника (селяни кажуть, що від раку). Був похований у Саратові. До сьогодні збереглася хата, де жив Терентій Корінь, силач від природи. Земляки вшанували пам'ять цієї людини, назвавши вулицю в Блистові іменем Терентія Кореня, а у селищній раді висить його портрет.

Відомо що є родичі Кореня в Чернігові та Києві.

Йосип Турченко та Михайло Мишастий дві видатні постаті в історії села Блистови

Перша церковно-приходська школа, в якій дяк навчає читати псалтир та молитви, була відкрита в 1860 р. на 15 учнів. В 1879 році земство відкрило школу на 40 учнів. В 1900 році земська школа була розширена. В ній працювали два вчителі.

В 1900 році в житті селян пролився промінь світла. В село приїхав з Києва і вчителював народник, друг композитора М. В. Лисенка, учасник його хору Йосип Григорович Турченко. Він організував селянський хор (4-голосний) в складі більше 50 чоловік.

Відкрив недільну школу для неписьменних дорослих селян і сам проводив там навчання. Здебільшого читав статті: з книги «Астрономічні вечори» і пояснював вчення про будову всесвіту. Чим збагачував світогляд селян. В селі Блистова жив і працював Михайло Андрійович Мишастий – продовжувач справи Йосипа Турченка. Понад 40 років життя віддав він вихованню молодого покоління. Михайло Андрійович був персональним пенсіонером. Михайло Андрійович Мишастий (1890 -1978) Михайло народився 2 жовтня в сім’ї Мишастого Андрія Григоровича та Мірошникової Марії Петрівни. Зі школи була велика тяга до навчання та рідного краю. Закінчив два факультети: хіміко-біологічний та математичний, добре знав ці предмети і навчав учнів. Одним з перших в районі отримав почесне звання «Заслужений учитель УРСР». Він був різнобічною особистістю: музикантом, диригентом,самодіяльним композитором і поетом, фольклористом і етнографом. Друкувався в газетах «Наше слово», «Деснянська правда», а також в спеціальних виданнях. Він зібрав понад чотири сотні частівок, понад тисячу народних пісень різних жанрів,триста з них переклав на ноти, п’ятсот записав на магнітну плівку. Записав обряд “ Весілля у Блистові ” (145 пісень). Написав музику “ Менського вальсу ” на слова Дмитра Калі баби. Все це він заповів Інституту фольклору та архівам. Михайло Андрійович був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю ” За Трудову Добленість”. Все своє життя він працював і жив у Блистові. Тут же і похований після смерті. На його честь в селі була названа вулиця.Він проводив велику громадську роботу. Його знають як талановитого музиканта, співака, фольклориста. В домашньому «архіві» Мишастого зберігалися сотні записів старовинних обрядових пісень, щедрівок, народних мелодій, частівок. Він зміг створити «весільну оперу» - записати весь весільний обряд, покласти на ноти всі весільні пісні та потім відтворити повністю хід весілля силами членів свого хорового колективу. Деякі твори входили до постійного репертуару створеного і керованого ним Блистівського сільського хору.Починаючи з 1919 року М. А. Мишастий працював на громадських засадах керівника хорового та музичного гуртків в школі і сільському клубі. Неодноразово він був нагороджений на районному та обласному рівнях почесними грамотами і преміями за активну участь в розвитку художньої самодіяльності та за успішні виступи на оглядах народних талантів. Широко відгукнулась на творчу працю М. А. Мишастого преса, побачили його і телепередачі простого скромного вчителя, невтомного збирача скарбів народнопісенної творчості, автора текстів пісень, а також музики до творів різних авторів, переважно – місцевих поетів.М. А. Мишастий нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне». В 1954 році йому було присвоєно звання Заслуженого вчителя Української РСР.

Лук‘янова Олена Михайлівна (1923 - 2014)

Лук‘янова Олена Михайлівна народилася 13 січня 1923 року в сім’ї вчителів Лисиці М.І. та Лисиці С. І. В 1949 році Олена закінчила Київський медичний інститут, далі працювала в Інституті педіатрії, потім старшим науковим співробітником, керівником педіатричного відділу, замісника директора з наукової роботи. З 1979 року є директором з наукової роботи Інституту педіатрії та гінекології АМН України. В 1978 році вибрана членом-кореспондентом, в 1984 дійсним членом АМН СРСР, в 1993 році академіком АМН України. Під її керівництвом підготовлено понад 25 докторів та 60 кандидатів наук. Результати наукових досліджень опубліковані у більш ніж 600 наукових роботах, з них 27 монографій, 10 посібників та підручників.В 1995 році Міжнародний біографічний центр (Кембридж, Великобританія) і Американський біографічний інститут визнали Лук’янову О. М. одною з 500 найбільш впливових та видатних вчених світу. З 1997 році є почесним громадянином міста Києва. Олена Михайлівна захоплюється класичною музикою, а також музикальною народною творчістю.