З історії Феськівки

Григорій Порфирович Кочур

Кочур

Народився 17 листопада 1908 року в селі Феськівка Менської волості Сосницького повіту на Чернігівщині, це був нащадок збіднілого козацького роду. Свою першу освіту здобув у Менській семирічці. Після закінчення школи у 1928 році стає студентом Київського інституту народної освіти (КІНО). Це була епоха недовгого, але такого плідного цвітіння українського відродження 1920–х. На цей час припадає розквіт українізації. Він опинився, мабуть, найстараннішим – і найобдарованішим – учнем того відродження. Перш за все, учнем чудового поета і філолога Миколи Зерова.

У 1932закінчує Київський інститут народної освіти і здобуває фах філолога. Розпочав свою кар’єру у Молдавії в Тирасполі як викладач зарубіжної літератури та української мови. Деякий час працює на Одещині. Згодом його запрошують працювати завкафедрою до Вінницького педагогічного інституту (1936 – 1941).

В цей час Григорій Порфирович активно публікує свої праці, Так перші переклади виходять у хрестоматії «Антична література», та в періодичній літературі. З початком німецької агресії Кочур не зміг евакуюватись і окупаційний режим пережив у Полтаві.

З приходом у жовтні 1943 року Радянської влади потрапив під пильне око НКВС. Результат не забарився, його звинуватили у приналежності до Конгресу Українських Націоналістів (КУН). На суді він не визнав себе винним. Разом з дружиною Іриною Воронович Григорія Кочура засудили до 10 років концтаборів і до 5 років позбавлення прав. Відбування покарання проходило в місті Інта (Комі АРСР) на місцевих шахтах.

Тільки після смерті Сталіна у 1953 році Григорій Порфирович був звільнений і повернувся на Україну. Аж до самої смерті він мешкав поблизу Києва в місті Ірпінь. До речі будинок в якому нині музей поета і перекладача був придбаний за кошти друга Григорія Порфировича Максима Рильського. За легендою Максим Тадейович позичив значну суму на придбання будинку, а Григорій Порфирович будучи людиною вельми обов’язковою, наполегливо і плідно працював над перекладами щоб якнайшвидше віддати борг. Цей будинок згодом отримає назву «Ірпінський університет» - вільній академії українського художнього перекладу, де пройшли підготовку багато перекладачів і перекладознавців.

В цьому будинку часто бували: Іван Дзюба, Юрій Щербак, Іван Драч, Дмитро Павличко, Дмитро Поломарчук, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Ліна Костенко та багато інших діячів літератури. Тільки після реабілітації у 1957 році йому дозволяють публікуватись. У 1958 році реабілітували і Миколу Костьовича Зерова (посмертно). Тож виникла можливість бодай частково видати його творчий доробок. Так, 1966 року вийшов однотомник творів М. К. Зерова, що був підготовлений Кочуром і Рильським, який написав до нього передмову. Григорій Порфирович радів, що хоч щось вдалося зробити для повернення пам’яті про свого покійного вчителя. Адже Зеров відіграв неабияку роль у формуванні Кочура і як митця, і як особистості.

З під пера Кочура вийшли у 1958 – історико – літературна розвідка про творчість польського поета Ю. Тувіма, 1960 – про Ю. Словацького, 1961 – про давньогрецького баснописця Езопа, 1965 – про М. Рильського, 1966 – про В. Шекспіра. Цього ж року побачила світ його книга з історії і теорії перекладу «Майстри перекладу». Був редактором і упорядником антології з чеської і словацької поезій (1964 разом з М. Рильським), редактором «Нового життя» Данте Аліг’єрі, «Вибраного» М. Зерова (1966), збірника «Співець: Із світової поезії кінця XVIII – I половини XIX сторіччя» (1972).

Патріотичні погляди не могли залишитись поза увагою відповідних служб. Після першої хвилі арештів української інтелігенції у 1965 році Кочур разом з 139 авторами підписав лист – протест «139» на захист поетів. З цього моменту Григорій Порфирович потрапляє під пильне око служб безпеки. У 1973 році його виключають із Спілки письменників України (СПУ) за «націоналізм». У спілку він повернеться тільки з початком перебудови у 1988 році.

У 1989 році виходить поетична збірка про дні заслання «Інтинський зошит. Вірші 1945 – 1953 рр.». У 1991 році виходить збірка перекладів «Друге відлуння». Вже після смерті у 2000 році виходить «Третє відлуння». У 1991 – 1992 роках Григорій Порфирович вперше виступає за кордоном на міжнародних літературознавчих конференціях. Він відвідую Чехію, Польщу, США. За свою збірку вибраних перекладів «Друге відлуння» у 1995 році був удостоєний Державною премією імені Т. Г. Шевченка. Григорій Порфирович був присутній на її здобуття ще за життя. Його обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка і удостоєно почесної медалі імені Михайла Грушевського, лауреат премії ім. М. Рильського. Помер перекладач у віці 86 років 15 грудня 1994 року.

Сьогодні в Ірпіні де поховано письменника і перекладача на стіні будинку де він жив – меморіальна дошка, в середині будинку музей – бібліотека Григорія Кочура. Вулиця на якій розташований будинок також носить ім’я Кочура.

За своє життя здійснив переклади поетичних творів з 29 мов із 33 літератур світу (Євразії, Північної і Південної Америки). Перекладені твори охоплюють часовий діапазон в 26 століть починаючи з давньогрецької літератури. Григорій Порфирович володів більше ніж тридцяти мовами світу.

Кочур був ключовою фігурою національно – культурного відродження України. Вся його праця – на найвищому художньому рівні як стверджують фахівці.

Нажаль наша рідна Менщина не надто багато знає про славного земляка. У Феськівці на будинку школи е меморіальна дошка з ім’ям Григорія Порфировича Кочура. У художній галереї що на другому поверсі Районного Будинку Культури є малюнок Кочура переданий своєму однокласнику по менській школі - Георгію Лаврову.

Кiлькiсть переглядiв: 198