З історії Слобідки.

Село відоме з середини XVII ст.. Спочатку носило назву – Філево. З будівництвом Макошинського Миколаївського монастиря стало називатися Нікольська слобідка. Пізніше після закриття монастиря та перевезення його до Домниці село стало зватися просто Слобідка. У 1911 році за кошти земства була побудована одноповерхова школа, нині не діє. На південному крає села знаходиться урочище «Городок» де було поселення часів Русі X – XIII ст.. У селі довгий час жив і похований Яків Трохимович Петровський - герой війни 1812 року.

Яків Трохимович Петровський

Яків Трохимович Петровський

Народився 1795 року на лівобережній Україні. дворянин. учасник Російсько – турецької війни 1806 – 1812 року. З 14 березня 1811 року юнкер 6-го єгерського полку. з 20 квітня 1812 - портупій-юнкер 6-го єгерського полку.

Активний учасник Вітчизняної війни 1812 року. Брав участь у боях при Салтановці, Смоленську (4 - 5. 08. 1812 р.), Шевардино.

Під час Бородинської битви поранений 26 серпня 1812 року.

За відвагу в цій битві 31 жовтня присвоєно звання прапорщика. пізніше отримав звання підпоручика, а згодом поручика. учасник битви при Малоярославці (12. 10. 1812 р.) та під Красним (4 - 6. 11. 1812 р.).

У 1813 році разом з царською армією брав участь у закордонних походах 1813 – 1814 рр. Учасник блокади Модліна, осади Гамбурга і Гарбурга, боїв при Краоне, Лаоне (за що нагороджений орденом Св. Володимира IV ст. зі стрічкою), Cен - Дизьє.

Дійшов до Парижу. Довгий час жив у селі Слобідка, Менського району. Помер у 1882 році. Похований там же.

Де Хоробор: Слобідка чи Макошино?

Вивчаючи свій рідний край, зокрема його історію, часто доводиться проникати в глибину віків, раз у раз натикаючись на загадки, розгадати які коштує чималих зусиль.

Однією з таких загадок в історії нашого краю є питання про те, де знаходилося старовинне місто Хоробор, яке згадується в літописах ще в середині XII ст., а певно й існувало раніше.

Щодо місцезнаходження Хоробора у багатьох істориків виникали різні припущення. Так, зокрема, автор «Историко-статистического описания Черниговской епархии» Філарет Гумілевський в 6-й книзі своєї праці (стр. 199 – 200) ототожнює Хоробор з Хоробичами на Городнянщині.

Більшість же істориків схильні були гадати, що Хоробор - це сучасне місто Короп. Особливо широко про це говорить О. Лазаревський в своїй праці «Описание старой Малороссии. Полк Нежинский» (стр. 310 – 312). Такої думки дотримувалися і історики Д. Багалій та М. Любавський. Історик П. Голубовський твердить, що Хоробор знаходився на місці Мени.

Цікаві наведено дані у праці колишнього директора Сосницького історико-краєзнавчого музею Ю. С. Виноградського « Сосниця та її околиці» (у збірнику «Чернігів і північне Лівобережжя», К., 1927). Він має повні підстави твердити, що Хоробор – придеснянське місто, що його назву затримує нині невеличкий рівчак біля Десни, що на місці Хоробора виникло сучасне село Макошине. Однак, з думками Ю. С. Виноградського про походження Хоробора погодитися не можна.

Вперше в літописі Хоробор згадується в 1153 р.:

«Святослав Ольгович князь Новгород-Сіверський скупися сошлись с Изяславом Давидовичем князем Черниговским у Хоробря и утвердишася яко же за один муж быти и целовавше межи собою крест.»

Зустріч між князями могла відбутись десь на межі, на кордоні їхніх володінь.

Філарет Гумілевський цього не відкидає, але зробити Хоробичі пограничним пунктом цих двох князівств – значить, робити велику натяжку.

У Лазаревського є лише натяк про те, що Хоробор згадується вперше в 1153 р.

Ширше говорити про це Лазаревському було не можна. Тоді потрібно було б Короп зробити прикордонним пунктом!

Зате він використовує літописну згадку 1158 р. :

«Княгиня же супруга Изяслава Давидовича бежа… Переяславлю, и остуда єха на Городок, та на Глебль, та на Хоробор, та на Ропеск».

До речі, Лазаревський дотримується думки багатьох істориків, що стародавній Глебль – це Красний Колядин на Конотопщині, зокрема Арцибашева, Філарета Гумілевського, який в згаданій праці (кн.. 6, 387), описуючи Красний Колядин - Глебль».

Якщо вважати Хоробор проміжним пунктом, то за О. Лазаревським він буде ближче до Глебля, а за Ф. Гумілевським - до Ропська.

В 1234 р., під час війни чернігівського князя з князем київським, на допомогу київському князеві прийшов Данило Галицький, який, як про це пишеться в літописі, «поидоша, пленячи землю, поимаша грады многи по Десне туже взяша Хоробор, и Сосницю, и Сновск, иныи грады многии, и придоша же поять Чернигову». Отже, Хоробор – на Десні.

Загальновідомим є факт, що стародавній Сновськ – сучасне село Седнів. Ще історик Шафонський у XVIII ст. писав, що це село давно «Сновейск городъ» звалося.

В родословній князів Глінських зберігся переказ про невдалий похід великого князя литовського проти татар в 1399 р. Військо Вітовта було розбите на р. Ворсклі і заблудилося в степах. І лише завдяки кмітливості воєводи Івана Глінського було виведене з степів і врятоване від цілковитого розгрому. За це Вітовт дав у вотчину Глінському землі по Десні.

«И княж Иванови вожи привели в. кн. Витовта к литовской Украине, к городу его Хороблю да к волостем: к Макошину, да к Сохачеву, да к Верху, да к Оболоню. Князь же великий Витовт тот город Хоробор и волости те дал в вотчину князю Ивану Глинскому («Временник Московского общества истории и древностей», Х, 195).

Ю. С. Виноградський цілком доречно зауважує, що «в переказі з родоводу Глинських… дещо, певно, поплутано». Виноградський припускає думку, що згадки про володіння Хоробором довго зберігалися в роду Глінських, і щоб пояснити, що то був за Хоробор, додано було в процесі переходу переказу із покоління в покоління ще й Макошин – волость Макошин, - як більш знайому назву. Але Ю. С. Виноградський не вказує на закономірний зв’язок Макошина з Хоробором, встановлений самою історією, про що мова буде нижче.

Однак, в цьому переказі є дуже цінні дані: по-перше, встановлюється факт, що Івану Глинському дано було володіння по Десні в одному напрямку – починаючи від Оболоння, по-друге, Хоробор вважався чималим містом, раз в переказі є центром волості, що включала до свого складу ряд населених пунктів, розміщених на значній території.

О. Лазаревський також використовує цей переказ, щоб підтвердити свою думку про походження Коропа. Звичайно, це можна робити на тій підставі, що Оболоння знаходиться у безпосередній близькості до Коропа. У Філарета Гумілевського цей документ не згадується зовсім: адже він повністю б заперечував його вказівку про Хоробор – Хоробричі.

Але слід пам’ятати, що переказ – не історичний документ, який базується на фактах. Говорячи ж мовою фактів, слід звернутися до такого дуже важливого історичного джерела, як «Опись границ Черниговских», яка відноситься приблизно до 1523 р.

В ньому ми довідуємось про ряд населених пунктів по Десні:

«Село Колчов уверхъ по Диснъ, домов 20, держал Сулдетов. Блистовичи село городовое по верхъ Дистны, домов 30 было. Ушно село у верху Дисны, подворей 15 было, то архимандриче. Хоробор село у верху Дисны, держал Глинский, домов сто было… Домыслин село Черниговъское домов 40. Волынчно село черниговское, граница з Новым Городком, домов 4. Козлиничи село Черниговское, бояръщина, домов 10. Сосница черниговское, граница черниговская, рубеж з Новым Городком, домов 30, а церкви 2». («Докум. Моск. Арх. М. Ю.», т. I, М., 1897, ст.. 63 - 64).

Цінним в цьому документі, по-перше, являється те, що села Блистова, Ушня, Хоробор згадуються поруч як такі, що знаходяться близько, в одному напрямку – «у верху Дисны». Про близькість Ушні і Блистови нема жодного сумніву, а Хоробор, отже, десь був теж недалеко, по сусідству. Інші села, які згадуються тут, розміщені теж у певній послідовності.

Дізнаємось ми частково, що Хоробор був значним населеним пунктом: в ньому було 100 будинків, в той час як в Сосниці – 30, а в Волинці – лише 4. На початку XVI ст. Хоробор уже належав Глінським - тут є деякий зв’язок з переказом про події 1399 р. Але найбільш цінним є вказівка, що Волинка і Сосниця – прикордонні населені пункти.

Згадаємо тепер літописне свідчення 1153 р. Якщо мирний договір між чернігівським і новгород-сіверським князями був заключний «у Хоробря», в межах їхніх володінь, то десь між Хоробором і Сосницею.

А чи не наштовхує на міркування, що це дійсно так, існування за селом Жовтневим (Покровським) урочища, яке зветься Братаниця (Братова)?

Назви ж інших урочищ, розташованих у безпосередній близькості від колишнього кордону князівств дають змогу завершити розгляд питання про те, де знаходився Хоробор.

Під селом Слобідкою починається невеликий рівчак, який переривається болотом. У верхній своїй частині він має назву Криниця. Біля самого Макошина, недалеко від судоверфі, він впадає в затоку Десни, яка зветься Лиман. Тут вже цей рівчак має назву Хоробор (Хоробер). Поруч в саме село Макошин входить другий рівчак, який зовсім пересихає, під назвою Бобрик.

Коли їхати з Макошина на Слобідку, обов’язково доводиться звернути увагу на кручу, яка тягнеться понад болотом, що відділяє Слобідку від Макошина. Найвища ця круча біля самого села Слобідки. Ось це місце й зветься Городок. А городком місцеве населення завжди називає рештки поселення або укріплення (така ж назва урочища є і в с. Величківці, а саме урочище має деяку подібність до слобідського Городка).

На слобідському Городку можна знайти шматки глиняного посуду, дрібні уламки цегли. Ю. С. Виноградський приводить факти, що там дійсно було поселення, вказуючи, що на Городку знаходили шиферні прясельця, залізні і мідні кільця тощо, а також глиняні статуетки. У роботі Виноградського є вказівки про перекази, в яких говорилось, що Городок – місце, де раніше був город, що колись давно знайдено було браму від воріт і т. д. Він пише, що Городок був «пригородом» Хоробора. Давній Хоробор у Ю. С. Виноградського – це сучасний Макошин, який виник на руїнах давнього міста.

Але саме зручне положення Городка, близькість його до кордону князівств, перекази і археологічні дані, зв’язок з місцями Хоробор і Братаниця дають підстави гадати, що урочище Городок є тим місцем, де знаходиться літописне місто Хоробор.

Що ж відомо в історії про Хоробор в пізніші часи? В дипломатичній переписці московського князівства з литовським Хоробор згадується в документах за роки 1503, 1549, 1554, 1570, 1584.

1584 р. – останній рік, коли згадується Хоробор.

На карті Гійома де-Боплана, яка була виготовлена в першій половині XVII ст., Хоробора вже нема, зате є на ній Макошин, є Сосниця, є й дрібніші населені пункти, наприклад Велике Устя.

В різних документах XVII – XVIII ст. згадується на макошинському полі «городище великое» - сліди великого міста давніх часів.

Отже, сукупність цих фактів свідчить про те, що вже в першій половині XVII ст. Хоробора не існувало. Певно, він був зруйнований під час боротьби з польською шляхтою.

О. Лазаревський виводячи назву Коропа від назви Хоробор, в той же час сам себе заперечує: він пише, що «о Коропе мы ничего не знаем до начала второй половины XVII в. Не упоминает о нем и опись 1654 г». Значить, можна зробити припущення, що Короп виник лише в XVII ст.

В районі угідь села Макошина є озеро Добротов або Добріть, якйого ще дехто називає з жителів села Макошина. Село Добротов є недалеко від Коропа (Кролевецького району Сумської області). Села з назвами Блистова і Осьмаки є не тільки в Менському районі, а й неподалеку – в Понорницькому районі.

Чим пояснити ось таке паралельне існування географічних назв?

Відомо з історії, що під час боротьби українського народу з польською шляхтою відбувався великий рух населення. Засновувались поселення на нових місцях, які зберігали старі назви.

Тепер стає очевидним, що переселення відбувалося з однієї місцевості – Блистови, Осьмаків, Добротова (Добріта), Хоробора в місця, мало доступні для ворогів.

Ще один факт дає підставу твердити, що Хоробор був саме біля сучасного Макошина – це назва озера Глинське як свідчення, що тут була вотчина князів Глинських, до якої входив і Хоробор. Від озера Глинського до Макошина – приблизно 10 км.

Дещо допомагає зробити деякі аналогічні висновки і щодо тотожності назви озера Добротов (Добріть).Адже в літописних джерелах назви с. Блистови – Блестовіт. Чи не за одним принципом створено ці назви [за допомогою суфікса – Бт (-ит): Блестовит - Добріт]?

Певно, що люди з території сучасного Менського району, рятуючись від польської шляхти, тікали в незаселені місця. Мсцевість на Коропщині і на Понорниччині була вкрита густими лісами і могла стати добрим притулком переселенцям – втікачам від польсько-шляхетського гніту.

Можливо, що й Хоробричі має таке саме походження, бо назва Хоробричі є родовою (збірною).

Пояснюючи походження назви Хоробор, Ю. С. Виноградський складає цю назву з двох слів: «гора» (вказуючи на урочище з цією назвою – кручу біля с. Ганнівки) і «бор», тобто бір, яким скрізь була вкрита місцевість.

Але ж слово Хоробор, - Хоробъръ, Храбъръ – означає хоробрий, мужній. Це давнє, слов’янське за походженням слово. Були у слов’ян і власні чоловічі імена Хоробор (Храбр). Відоме, наприклад, ім’я «чорноризця» (монаха) Храбра, який дав свідчення, що слов’яни ще до прийняття християнства мали свою писемність.

Знаючи про героїчну боротьбу наших предків з зовнішніми ворогами, можна гадати, що місту було дано таку назву за хоробрі вчинки його жителів. Знаючи про положення Хоробора, слід підкреслити, що це місто могло бути добрим оборонним пунктом.

Місто свою назву виправдало: воно зникло, було зруйноване, але назва лишилася, переживши місто на кілька століть.

Отже, зваживши всі факти, можна прийти до висновку, що Хоробор, літописне місто, згадуване в багатьох джерелах в XII – XVII ст.. , знаходилося на території нашого району.

Урочище Городок під Слобідкою – сліди значного міста (города), а невеличкий рівчак Хоробор утримує його назву.

Звичайно, це лише спроба вияснити місцезнаходження Хоробора. Для остаточного твердження про це потрібні ще факти з джерел історії та археології.

За матеріалами досліджень В. Ф. Покотила.

Бурімка.

Бурімка – досить значне підвищення над Десною. Зі сходу Бурімка вкрита густими чагарниками, що переходить у зарослі лозняка вже біля самих луків. З заходу де кінчаються чагарники, підіймаються піщані дюни. З північної сторони круті схили, часом порізані ярами, зарослі непролазними кущами, ведуть до озера Бурімки – надзвичайно мальовничого. З південної сторони Бурімка закінчується високою, метрів 6 – 8, Білою кручею над Десною. Біля Білої кручі – невелика смуга сосняка.

Недалеко від Білої кручі, на пісчаних дюнах, де знаходиться давнє городище, археологами було знайдено багато неолітичної кераміки, а також шматочки кременю.

Галерея "Біла круча"

Ще в 1910 році тут проводила роботу археолог Валерія Козловська, результати якої опублікувала в статті «Останки славянского городища и дюнная стоянка неолитической епохи на озере Буромке, Черниговской губ., Сосницкого уезда» (Известия Иаврической Ученой Архивной Комиссии» № 47), а потім в статті «Неолоітичні та трипільські знахідки».

Валерією Козловською тут було знайдено частину кремінного ножа і пилки, наконечники стріл, а також частину глиняного «правила», на якому люди доби неоліту виліплювали посуд.

Як свідчив Ю. С. Виноградський, у 1924 році під Білою кручею, майже біля води було знайдено частину великого бивня мамонта, а зверху на кручі – бронзовий трьох реберний, порожнистий в середині наконечник стріли, характерний для скіфів.

В західній частині Бурімки знаходяться залишки слов’янського городища. В 1910 році Валерія Козловська тут знайшла дуже цікаві речі: кістяний наконечник стріли, залізний ножик з кістяною ручкою, яку було прикрашено зубчиками, кісточку з дірочкою, що вживалася, певно, як підвіска; уламок ребра, на якому вирізьблено фантастичну фігуру, що нагадувала зайця з хвостом змії. Слов’янське поселення утворилося на місці неолітичної стоянки.

-А чи воювали слов’яни, які жили на Бурімці?

- Напевно, бо ті часи були дуже неспокійними. Навіть сама природа створила надійний захист для наших предків, які жили тут.

Можна уявити, що ми читаємо книгу про події, які могли тут відбуватись в VII чи VIII столітті.

…Одного разу бурімці, що чатували на валу, помітили як за Десною піднялася з землі і почала поволі розростатися рудувато-сива хмарка. За нею друга… Третя… Ще й іще…

- Дим! – крикнув молодий воїн Владар, що знаходився якраз на городищі – укріпленому зрубі, засипаному землею.

- Горить на Старих Селищах за Десною!

Незабаром на валу селища були майже всі його жителі.

З-за Десни плив гіркий запах диму, що вже почав стелитися над водою. Вітер, що помітно дужчав, став доносити глухі крики, сповнені страшного розпачу й муки.

З юрби поважно виступив кремезний, широкоплечий чоловік. Довге волосся його було вже посічене сивиною. Метнувши швидкий погляд на селищан, гукнув:

- Браття, не гоже нам спокійно дивитися на горе сусідів. Коли у сусіда палає хата, хай у тебе палає серце1 Озброїмось, на плоти – та й переметнемося на той бік Десни.

Так мовив Світозар, старійшина бурімців.

Лаштування було недовгим і незабаром з-під Білої кручі відчалило кілька великих плотів, на яких стояла нечисленна бурімська рать.

Коли плоти причалили до плеса і воїни, перебрівши мілину, підійшли до густих кущів лозняку, там несподівано знявся гомір і чималий гурт людей кинувся назад.

Воїни мимоволі схопилися за мечі, насторожили списи, натягнули тугі луки. Та раптом немов застигли на місці.

Прямо перед ними, в кущах, загорнута в шмаття, билася дитина; вже й не кричала, тільки маленькими ручками хапала повітря.

- Тут свої… Нещасні… Вороги там, - почувся стриманий гомін серед воїнів.

- Гей, селищани! – гукнув Світозар. – Зупиніться!

В кущах деякий час панувала мертва тиша, лише сполохано пищала якась пташка. Далі почулося шелестіння кущів і перед воїнами з’явився старий дід.

Полотняна одіж у нього на спині й на плечах в кількох місцях прогоріла і в дірки виглядало худе, вкрите синцями тіло. Піднісши руку до очей, тремтячим голосом він мовив:

- Побий мене Перун, якщо це не Світозар, славний вождь з Великих Боліт із своїми молодцями.

Незабаром з кущів вийшло кілька дідів, а потім почали з’являтися жінки; деякі несли на руках дітей. Одна з жінок з блідим обличчям, з блукаючими божевільними очима, раптом вздріла свою дитину, яку тримав на руках старий воїн. Вона кинулась до нього, несамовито вхопила дитинча.

Все це діялось лише одну хвилину. На сцени бурхливої радості й палкі промови вдячності ті грізні часи були надто скупі. Та й лихо, яке зненацька застало людей, затьмарило все, крім одного: жити!

- Що сталося там, в Селищах? – запитав Світозар втікачів. – Яке горе вигнало вас сюди?

У відповідь почулися хрипкі з стогоном голоси, сповнені жаху й муки. Упали страшні слова, від яких готова була скаламутитись світла прозорінь Десни і почорніти Біла круча.

- Степовики… Налетіли, як хижа птич… Селища горять. Билися до останнього й полягли… небагато врятувалося.

- Вороги де?

- Там. Справляють, погані, бенкет, або облягли вже після нього, упившись вина та крові… Десь недалеко хрипко завив пес і замовк.

Залишивши людей із Старих Селищ в лозняку, поставивши біля них трьох метких воїнів-вістунів, бурім ці швидко рушили вперед.

Обминувши великий табун коней, біля якого не було жодного вартового, воїни зупинилися біля селища, від якого лишилося кілька будівель. Решта селища догоряла, світячись у вечірнім присмерку.

Було тихо.

- Сплять, навіть ночі не дочекавшись, - кинув тихо Світозар. – Ну й заснуть навіки…

… Ніхто з ворогів не побачив більше, як сходило сонце над Десною, як поверталось на Бурімку, до Великих Боліт, вдвоє більше людей. Ніхто з них не приніс в степи до Дону синього звістку про страшну смерть синів із роду Кречета, які пішли шукати здобичі і слави за старим, славним Гором Однооким, а знайшли собі безславну кончину.

Макошинський Миколаївський чоловічий монастир

Заснований на початку 17 ст. Розміщувався на правому березі р. Десни. У 1650 році монастир одержав маєтності від Адама Киселя та його брата Миколи. Південно - західна частина Макошине ( 1/3 населеного пункту) і зараз має назву Зачерниччя. Основне населення цієї частини – колишні казенні селяни. Ці селяни були закріплені за монастирем, якому сплачували грошовий оброк. Ще 19 липня 1650 року Адам Кисіль у своїй грамоті писав: «З Макошина на усякий годъ золотих двісті давно бить и иметь на той монастир Св. Миколая вечними часами»

У королівській грамоті короля Яна Казимира від 13 січня 1664 року, що стверджувала делегацію Адама Киселя на сплату жителями Макошине монастирю щорічного грошового оброку, сказано : «… також сумму денежную зъ мистечка Макошина ежегодно на празник Св. Миколая для пропитания того монастиря поволенною потвердили»

Універсалом гетьмана Мазепи від 19 грудня 1687 року обителі надані млини Грицьків (на Сосницькій греблі), Василів (у селі Вербі) та перевіз через Десну у Макошині. На Бендерській комісії зазначено, що і Мазепа профінансував будівництво собору Св. Миколая та загалом монастир на суму понад 20000 золотих.

Деякий час обитель була закритою і поновила свою діяльність у 1660 році. Первісно всі споруди на її території були дерев’яні. У 1687 – 1703 рр. тут збудовано на місті попереднього мурований Миколаївський собор, у 1765 році – муровану огорожу, у 1772 р. – трапезну з Петропавлівською церквою. За огорожею розміщувалась дерев’яна Преображенська церква.

У 1742 році згідно з грамотою Російської цариці Єлизавети Петрівни дві великі ниви і сіножаті «в Макошинському полі подле городища Великого» каплено монастирем, що знаходився біля Макошине.У документах є повідомлення про належність с. Макошине Макошинському монастирю (1748 р., 1763 р..)


Галерея "Залишки Макошинського Миколаївського чоловічого монастиря"

У 1781 р. собор зруйнувався, можливо, від осідання підмурків. Розпочалося будівництво нового Миколаївського собору. З 1785 по 1787 рік ігуменом був владика Варлаам Шишацький. У 1786 р. монастир закрили і в 1798 р. частково розібрали для будівель Домницького монастиря Різдва Богородиці. До наших днів обитель не збереглась, залишились тільки підмурки.

Кiлькiсть переглядiв: 223