З історії Степанівки

Троїцька церква

У сиву давнину нашу місцевість і все Придесення вкривали густі лісові хащі. Нижче росли зелені кущі терену, глоду, калини. А ще нижче – лісові квіти і трави ліси незламані і некошені. У цих хащах водилися дикі звірі (великі і малі). Була сила птахів, від співучої дрібноти до глухарів, журавлів та ін. Річки, протоки і озера шерстили ті хащі. У їх водах було багато риби, яку ніхто не ловив. Звірі і птахи не боялися людей, бо останніх було зовсім мало. Лише де-не-де на узліссі траплялися поодинокі олені. Доріг не було, люди пробирались лісами і хащами навмання, а напрямок визначали по сонцю чи вночі по зірках. У багатьох місцях на поверхню виходили підземні води. Ці джерела люди використовували під час своїх переходів. Вода в цих джерелах була холодна, чиста, а в багатьох місцях цілюща. Згодом уже з’являються постійні поселення, які з часом збільшуються. І якщо заснування Степанівки відноситься до пізнішого часу, то у IX – X ст.. поряд з Черніговом уже були поселення: Блистова, Макошине, Березна, Сосниця. Пізніше наша місцевість потерпала від боротьби князів за Київський престол. От саме цим і скористалися у XIII ст. монголо-татарські орди, які під проводом свого хана Батия сунули на Русь. Наприкінці літа 1239 року вони захопили Чернігівщину і пограбували її.

На окраїні чемарівського лісу є урочище, яке і сьогодні ще степанівці називають «Селище». Чому така назва існує, ніхто достеменно не знає. А от у «Историко-статистическом описании Черниговской епархии» про цю місцевість сказано: «…на південний захід від Степанівки, між селищами Стольним і Степанівкою, є селище, пам’ятка до татарського села…»

Розповіді старих людей, які передаються з покоління в покоління, свідчать, що ще до навали монголо-татар, там дійсно було село, яке більше усього, знищили татарські орди. Така доля, напевно, спіткала це лісове поселення та його мешканців. Про те, що там відбувалися бойові дії, свідчать такі факти. Коли в 40-х роках XX століття у колгоспах з’явилися потужні трактори (ХТЗ і ЧТЗ) і почали глибоко орати землю попід лісом, в районі «Селища», то виорювали багато залізних, мідних і бронзових наконечників стріл і списів, а також хрести та інші речі. Про існування там поселення і зараз свідчать рештки якоїсь кам’яної споруди, а також криниць чи погребів, бо при ударі ногою по землі чутно глухий гул, який свідчить про порожнину. Після зникнення поселення там більше ніхто ніколи не селився. Керував ординським військом на Чернігівщині двоюрідний брат хана Батия Менгу-хан. Такий кривавий слід залишили монголо-татари на своєму шляху скрізь. 133 роки панували монголи у наших краях. За ними прийшли у наші землі литовці, потім поляки, які панували до кінця XVI століття і їх змінили московські царі. От цей період і відноситься до появи перших поселень на місці сучасних сіл Степанівки і Волосківець.

Історія виникнення поселення у Чемарові коротка і більш відома. Перші поселенці, понад дорогою на Бірківку, з’явилися на початку XX ст. Царський уряд хотів привернути селян на свою сторону. Він доручив міністру Столипіну розробити новий земельний кодекс. За цим законом селянам дозволялося виходити із общини з своїми наділами і засновувати хутори. Цим іскористалися деякі бірківчани, степанівці і дягівчани. Вони облюбували собі місце в Чамаровському лісі і почали обживати його. Із Степанівки туди переселилися сім’ї Мороза Андрія, Коваленка Семена, Дяченка Петра Т., Гайового Архипа Ю. Назва хутора походить від назви лісу, де він виник.

Місцевість навколо села – хвиляста. Є три так звані «грудки». По обидві сторони села здавна існують великі долини: Лозова, Довга, Галушка, Кирикова, Гроньова, Гузева, Ющенка та ін.

За переказами, що дійшли до нас із сивої давнини, першим поселенцем у нас була якась заїжджа людина, чи то звичайний селянин, чи козак, на ім’я Степан. За його іменем і було пізніше названо поселення Степанівкою. Це поселення виникло десь на початку XV ст. Жителі села були вільні люди – козаки. Назва Степанівка не змінювалася ніколи.

І так степанівці працюють на землі, яка була в них у приватній власності, а козаки утворили свій курінь на чолі з курінним отаманом. Степанівські козаки входили до Березнянської козачої сотні.

Пізніше Степанівка ввійшла до складу володінь поміщиці Групай Катерини. Гетьман Юрій Хмельницький бере під охорону і її володіння у Чернігівському полку. Замість Чернігівського полку стало Чернігівське намісництво, а пізніше – губернія. Степанівка увійшла до Волосківської волості Сосницького повіту Чернігівської губернії.

А село і далі розширювало свою територію, збільшується кількість дворів і жителів, хоч з 1783 р. і було введено остаточно кріпосницьку систему. Життя продовжується.

У середині XIX століття, за 1,5 км. від Степанівки уже існував невеликий виселок Гай, розташований у мальовничому куточку басейну р. Дягова, та розширення він не набув. Поблизу Гаю знаходяться села Степанівка і Дягова, може це і спонукало застою.

І от дійшла черга до історичного опису Степанівки і подій, що в селі відбувалися.

Степанівка розташована в заплаві середньої течії річки Дягова (Дяговка). У селі правий берег річки пологий, а лівий – підвищений. Підвищене лівобережжя порізане ярами. На околиці села є курган часів Київської Русі (IX – X ст..), який стоїть на обліку в Академії археології України і який уже частково зруйнований.

На другій стороні села були могильники. Зараз ця місцевість вирівняна і розорана: можливо це були якісь поховання древніх часів. Із Степанівки ведуть дороги в сусідні села: Дягову і Волосківці.

Значних покладів корисних копалин копалин на степанівських землях немає. Є пісок, незначний шар глини, трохи торфу.

Село знаходиться в північному помірному тепловому поясі, має помірно-континентальний клімат. Опадів достатня кількість. Ґрунти навколо села – опідзолені чорноземи, трапляються і темно-сірі.

Навесні і влітку сільські урочища «Лан», «Менковщина» і «Чермещина» наповнюються співами солов’їв, зозуль та іншого птаства. Все село потопає в зелені садів і декоративних дерев. Краса неповторима.

Недалеко від Степанівки, на лівому березі р. Дягова, біля греблі у маєтку генерала Троцького, з давніх-давен працював паровий млин. Працював він на чистій нафті.

Друга гребля була в центрі Степанівки. На ній стояв дерев’яний міст. Другий водяний млин стояв на р. Дягова у Гаю. Він належав поміщиці із Дягови Полторацькій. До революції 1917 року у селі, крім названих вище водяних млинів, було ще 12 вітряних млинів та мельниць.

У селі працювала 1 олійниця у Андрієнка Митрофана. А в Шамрука Дементія була кінна соломорізка. У селі діяли дві цегельні, які належали Боровику Юхиму і Саєнку Петру М. Було 3 кузні у Андрієнка Опанаса, Пономаренка Максима і у Лцукна. Сільгоспмашин у селі не було. Вся земля оброблялась кіньми і вручну. Хліби випікала кожна сім’я для себе окремо. Відомими бубенщиками були Терещенко Федір, його син Федот і внук Іван. Неперевершеними танцюристами були Терещенко Аркадій і Гайовий Андрій. У селі було багато співучої молоді, грав на музичних інструментах. Щовечора по всіх вулицях села було чути музику і співи. То гуляла молодь на «колодках».

Перед революцією 1917 року у селі було 242 двори і приблизно 1375 чоловік їх жителів (з Гаєм і Чемаровим). З них: дворів козацького походження - 201, поміщиків і дворян – 6, бувших поміщицьких селян – 12, дворів селян-власників – 10, міщан і торгівців – 5, почесних і потомственних громадян – 4, духовного звання – 5 дворів.

Усім цим дворам (сім’ям) належало приблизно 1455 десятин землі.

Основна земля була в руках поміщиків, дворян і заможних селян. Серед них: Данилович Григорій Олександрович, який одержав у спадщину від свого дядька Даниловича Г. Г. його маєток і 300 десятин землі. Садиба його маєтку була розташована на околиці села. Центральна садиба розташована у саду, над штучним озером. Будинок був великий і гарний.

Була в селі церква -Троїцька 1769 року побудови.

Троїцька церква

Біля неї невелика хата-сторожка. У ній жив сторож і проходили сходки селян, а пізніше вона служила ще й школою.

У селі був пожежний сарай біля річки. Там стояли 4 – 5 бочок з водою, а пізніше і 2 ручні машини пожежні, ломи, лопати.

На перехресті доріг («розстаньках») при виїзді на Волосківці і Борківку великий ангар на 12 засіків. У ньому зберігалися запаси зерна.

Перед початком I Світової війни у селі на пайові кошти організували споживче товариство. Товариство побудувало свою бакалейну лавку. Згодом ця лавка розширила торговий асортимент, а людей привертали нижчі ціни. Продавали продукти, кондитерські вироби, малу фактуру, взуття та інші необхідні для селян товари. Пізніше, у роки радянської влади, приватна торгівля була заборонена. У селі побудували магазин для змішаної торгівлі, а пізніше продуктові і промислові товари стали продавати окремо. Для цього побудували ще один магазин. Зараз знову звели все в один магазин, частину якого передали приватному підприємцю, а другий магазин у селі (на цей час) відкрив підприємець у орендованому приміщенні с/клубу.

Медичне обслуговування було на низькому рівні. Вперше відкрито фельдшерську амбулаторію у 1904 році. Побудовано це приміщення на кошти Даниловича Г. Г. За роки радянської влади при амбулаторії було відкрито родильне відділення, яке у 70-ті роки було закрито.

Більше хочу зупинитися на розвитку освіти у Степанівці.

До кінця XIX ст. у селі школи не було. Неписьменними у селі було більше 90% його мешканців.

У 1886 році у селі була відкрита церковно-приходська школа. Розміщувалась вона у церковній сторожці, на горі біля Троїцької церкви. Першим учителем у цій школі був місцевий диякон Поляков Леонтій Митрофанович.

Училися 10- 12 дітей по 16 – 18 років. Навчання було платним, по 1 рублю за місяць (на той час великі гроші). Основна увага зверталася на вивчення «Закону Божого», лічби і чистописання (з читанням).

У 1904 році в селі відкрилась Земська школа, побудована на пожертвування місцевого поміщика, генерала Даниловича Григорія Григоровича. За проектом це повинна була бути велика двоповерхова школа. Але шахрай-підрядчик Касьянов з цегли половини другого поверху побудував у Волосківцях для себе будинок, а школа вийшла півтора поверховою.

До 1 класу школи приймались діти 10 – 12 років. Навчання було безкоштовним і тому до школи пішло багато дітей. У школі було 4 класи ( 2 комплекти по 20 – 25 учнів у кожному класі). Говорячи про відкриття школи у селі, треба сказати, що велику роль відіграв Данилович Г. Г., а потім його наслідники. Що побудило його на цей благородний поступок? Скоріше за все інтелігентність і доброзичливість, культурний рівень, а також прагнення залишити про себе добру пам’ять у них. Що і сталося.

Данилович Г. Г. тільки один раз був у нашій школі (1905 р.). Він вручив кращим учням подарунки для школи, подарував підручники, навчальні посібники. Обіцяв приїхати ще, але не вдалося – помер. Крім побудови школи він ще залишив 40 тис. рублів на побудову в селі нової церкви і лікарні. Але планам завадила Перша світова війна, а згодом і революційний 1917 рік.Перед смертю (1906 р.) він заповів поховати його у рідному помісті, що і було зроблено. Із Петербурга його прах перевезено у Степанівку і похований біля Троїцької церкви. При Радянській владі залізна огорожа була знята, обеліск біля могили знищений( залишився лише гранітний підмурок та частина обеліска в урвищі), склеп і труна піддавалися неодноразовим пограбуванням. У перший рік роботи нової Земської школи у ній працювали учительки-сестри Лавровські – Варвара Олександрівна та Софія Олександрівна. А 21 вересня 1905 року до села приїхала учительська сім’я Кириченко Семен Антонович (уродженець с. Киселівки) та його дружина Марія Евдокимівна. Працювали вони у Степанівці до 1915 року, а потім їх перевели у Волосківську Земську школу. А у 1917 вони переїхали на роботу у Киселівку.

Кожний учитель працював з класом-комплектом. Згідно розкладу щопонеділка був урок Закону Божого. Але священик Михальченко часто у цей день похмелявся і тому не приходив. Звиклі до цього учні, часто не готувались до його уроку. А коли священик приходив і учні не знали уроку, то за це він їх драв за вуха, давав добрячі щолбани в лоба і ставив у куток з книгою. Взагалі, інтерес до навчання був великий, але багато дітей через нестатки, провчившись 2-3 роки, змушені були залишати школу. Батьки не мали змоги купувати підручники, зошити, одяг і взуття, і забирали своїх дітей зі школи. Останні повинні були допомагати батькам по господарству і доглядати менших у сім’ї.

Окремі випускники Степанівської земської школи вступали до навчальних закладів в інших селах. Так наприклад, до Стольненського двокласного Міністерського училища, до Менської профтехгімназії, Андріївського вищого початкового училища, Сосницької жіночої гімназії. Дисципліна в школі була висока, ніяких грубих порушень діти не допускали. Учителі Кириченки давали учням міцні знання, а у виховному процесі були прикладом у всьому для своїх вихованців.

Після виїзду подружжя Кириченків у Волосківці, завідуючою початкової школи була призначена Іванько Марія Василівна, і учителькою була призначена Красногорська Ганна Федотівна, яка у 1920 році перейшла у Волосківську школу, а замість неї по вересень 1922 року у Степанівці працювала учителькою Облавацька Анастасія Михайлівна. З 1923 року по 1926 рік у школі працювали завідуючою і учителями сестри Костильова Лідія Михайлівна і Красновитова Анастасія Михайлівна.

У вересні 1926 року завідувачем школою було призначено Ященка Івана Никифоровича, а учителем Барановського Миколу Федоровича. У цей період у школі працювали вчителями і інші вчителі, які раніше прийшли на роботу.

Школа вже виходить за межі початкової.

У ці роки проходив самий активний період по боротьбі з неписьменністю. Старанно працювали по ліквідації неписьменності у селі, а пізніше і колективізації учителі. На допомогу місцевим учителям з Мени присилали ще декілька учителів. Крім учителів, індивідуально працювали з неписьменними і грамотні односельці.

Із Степанівською школою пов’язані деякі політичні події у селі. А саме: Після Лютневої буржуазної революції 1917 року в Росії, у школі відбулися збори вільних громадян села, на яких було оголошено про повалення царської влади в Росії. 1 травня 1917 року у школі зібралась демонстранти і провели Першотравневий мітинг. Потім з червоними прапорами, співаючи революційних пісень, селяни пройшли вулицями села Після перемоги Жовтневої соцреволюції 1917 року в Росії, всі збори селян проходили тільки в приміщенні школи. Тут же був обраний і перший ревком села. У грудні 1918 року у школі відбулися нелегальні збори сільської молоді і було сформовано повстанську групу, яка через декілька днів стала основою формування 3-ї роти Таращанського полку в місті Мена. Після встановлення Радянської влади, у приміщенні школи проходили засідання ревкому, комнезаму, а по вечорах – заняття школи Лікбезу. Усі бурні збори селян у період колективізації проводились у приміщенні школи. І на закінчення цього періоду життя школи треба сказати про ті труднощі, які доводилось долати колективу школи. У перші роки Радянської влади школа майже не забезпечувалась топливом, підручниками, папером, не говорячи вже про навчальні посібники. Не вистачало олівців, чорнила, ручок з перами. Учні приносили з дому топливо: дрова, солому, картоплище. У класах було холодно, діти сиділи у верхньому одязі. А заняття школи Лікбезу вечорами проходило при освітлені одної лампи. Зарплати учителі не одержували до 1924 року. Інколи їм видавали пайок. Але вчителі добросовісно працювали. Вони не тільки проводили уроки з учнями до обіду, а й працювали вечорами у школі Лікбезу, брали активну участь у роботі “хати-читальні” і драмгуртках при ній та інших просвітницьких заходах на селі.

У 1935 році початкова школа була реорганізована у семирічну. Кількість учнів збільшується, приїхали нові учителі, які активно включились в роботу школи і політико-виховну роботу. Зміцнюється навчально-матеріальна база школи.

У цьому ж 1935 році директором Степанівської семирічної школи було призначено Філоненка Павла Дмитровича, якого через рік перевели у Волосківську школу, а пізніше його забрали на фронт радянсько-фінляндської війни, де він і загинув.

У тридцяті роки неписьменність у селі було ліквідовано. Школа працює успішно, освітній рівень учителів підвищується, кількість учнів продовжує зростати. У 1940 році у школі було 139 учнів і 11 учителів. Директором школи працював Мина Григорій Данилович.

З 1 вересня 1950 року директором школи призначили Терещенка Андрія Степановича, який працював тут до жовтня 1974 року. У 1960 році школа стала восьмирічною.

У жовтні 1974 року директором Степанівської восьмирічної школи було призначено Філоненко Валентину Іванівну. У 1976 році восьмирічну школу у селі було закрито. Дітей старших класів було переведено у Волосківську восьмирічну школу. Початкові класи пропрацювали ще 2 – 3 роки в приміщенні сільської бібліотеки, а потім їх перевели у Волосківці. Всіх дітей із Степанівки у Волосківці стали підвозити колгоспним автобусом.

Будівля колишньої земської школи . Нині приміщення Степанівського МНВК.Будівля колишньої земської школи . Нині приміщення Степанівського МНВК.

Приміщення Степанівської школи було реконструйоване (добудований II-й поверх), збудували додаткові приміщення, обладнано територію і 1 вересня 1977 року керівними органами Менського району було відкрито Степанівський навчально-виробничий комбінат трудового навчання і професійної орієнтації учнів. Тут навчались учні 9 – 10 класів з половини середніх шкіл району. Директором комбінату було призначено Радуса Василя Васильовича, а його заступником по навчально-виробничій роботі Шестаковського Леоніда Львовича. Учителями працювали: Сороколіт Петро В., Нагорний Григорій Оле-др,, Шедько Олександр В., Нікітченко Валентин П., Лазарев Андрій І., Пономаренко Тетяна Іллівна та ін.

1981 року по 1985 рік директором комбінату працював Мисник Віктор Іванович.

З 1985 року по 1986 рік посаду директора обіймав Биков Анатолій Віталійович.

З 1986 року директором Степанівського навчально-виробничого комбінату працює Шестаковський Л. Л.

З 1986 року і по цей день директором Степанівського МНВК працює Шестаковський Леонід Львович.

Прочинаючи з 1989 року у комбінаті було повністю оновлено навчально-матеріальну базу, введено нові профілі навчання.

Земська школаЗемська школа

Данилович – вчитель останнього російського імператора Миколи II

Данилович Григорій Григорович

Наш земляк, уродженець села Степанівки Волосківської волості Сосницького повіту Григорій Григорович Данилович, походив із досить давнього дворянського роду. Згідно даних Енциклопедичного словника за редакцією Брокгауза і Ефронта 1893 року, Даниловичі - польські, руські і галицькі шляхетські роди. Один з них – що мають герб – «Сас» сягає своїм корінням XIV століття, походить з Угорщини. Микола Данилович ( помер у 1624 році) був придворним підскарбієм і послом у султана Амурата. Феофіла Данилович була дружиною Якова Собеського, і матір’ю польського короля Іоана III( Яна III Собеского(1629 – 1696)). Гілки цього роду поширюються на сучасні території Литви, Білорусі, та Галичини. Інша гілка що має герб – «Лис», походить від Петра Даниловича що володів у 1588 помістями у Литві. Третя гілка – герба «Прус» що бере початок у XVII була поширена на території сучасної Литви. Ще декілька родів було поширено на території Гетьманщини.

Григорій Григорович народився 17 листопада 1825 року в своєму родинному маєтку в Степанівці. Свої землі Даниловичі отримали за бездоганну службу від Івана Скоропадського у 1709 році, згодом було підтверджено у 1751 році останнім гетьманом Кирилом Розумовським. Його батько Григорій був учасником Вітчизняної війни 1812 року і дослужився до штабс-капітана (проміжна позиція між лейтенантом і капітаном). Родина Даниловичів володіла 300 десятинами землі (приблизно 328 га.). Їхня економія знаходилась на відстані півтора кілометри від села по дорозі ( нині не існує) в сторону сучасної Чапаївки, неподалік так званого «окопу». Після смерті матері Григорія Григоровича всіма справами по господарству керувала економка Обловацька Наталія Павлівна, що мешкала навпроти будинку Даниловичів. У 1833 Григорій Григорович вступає до Олександрівського корпусу в Царському селі. Студенти вивчали словесність (російську, латинську, французьку, німецьку), основи Божого Закону, логіку, математичні, природничі, історичні науки, політичні і моральні науки, танці, спів, малювання, фехтування. Випускником якого був Олександр Пушкін. Ліцей був закритого типу. Пізніше продовжував в Полоцькому кадетському корпусу, директором якого був Хвощинський Павло Кесаревич (герой війни 1812 рр., закордонних походів Російської армії та Російсько – Персидської війни 1826 -1828 рр.). У 1843 року він закінчує навчання у Дворянському полку( пізніше перейменований в Константинівський кадетський корпус), в цей заклад забирали дворянських дітей не молодших 16 років що бажали вступити на військову службу. По закінчені отримує чин офіцера лейб-гвардійського Литовського полку, що розміщувався у Варшаві.

Випускником якої був герой Першої світової і Громадянської війни генерал і командувач Північної добровольчої армії Юденіч Микола Миколайович З 1845 р. Григорій Данилович був направлений до першої бригади гвардійської піхотної артилерії, а в кінці цього ж року призначений викладачем артилерії у Дворянський полк. У 1866 році йому було присвоєно звання генерал-майора( дане звання є проміжним між полковником і генерал – лейтенантом, і відноситься до найпершого генеральського звання). Починаючи з кінця 40-рр. і аж до своєї смерті Григорій Данилович займається педагогічною діяльністю у вищих закладах Санкт – Петербургу. Працюючи на службі він цікавиться філософією і на той час «модною» наукою – психологією. Його педагогічні здібності були помічені, і у 1877 році його призначають на посаду вихователя дітей Олександра II (1845 – 1894) – Миколи Олександровича і Георгія Олександровича. Взагалі в сім’ї Олександра II було шестеро дітей; Микола (майбутній імператор Микола II), Олександр Олександрович ( помер у 1870), Георгій Олександрович ( помер у 1899), Ксенія Олександрівна ( померла у 1960), Михайло Олександрович ( помер у 1918), Ольга Олександрівна (померла у 1960). Старші сини Микола і Георгій за словами очевидців надто вже цікавилися військовими науками. На основі методики навчання Даниловича лежить сучасна методологія що застосовується у військових училищах, інститутах і суворовських училищах.

У 1881 р. Григорій Данилович за три роки до смерті Імператора був призначений генерал-ад’ютантом Імператорської Величності (дане звання надавалось особам особливо наближеним до Його Величності, право першочергової доповіді Імператору), а у 1882 р. йому присвоєно звання генерала від інфантерії. Даний чин давав змогу командувати військовим округом, керувати великими військовими з’єднаннями (корпусом), чи об’єднаннями (арміями, фронтом).

Не забував Григорій Григорович і про рідну Степанівку, саме за його сприяння і пожертвування у 1902 році було збудовано Земську школу. За проектом це мала бути велика як на той час двоповерхова цегляна будівля. В ній моли розміщуватися класи, їдальня, кухня, гуртожиток для вчителів. Але внаслідок махінацій підрядчика на будівництві школа піднялася тільки на півтора поверхи. У земських школах навчалися діти віком 8 – 12 років, навчання було безкоштовним. Школа складалась із двох класів по два комплекти учнів з двома вчителями, так звані двокомплектні школи. Дітей навчали елементарній грамоті, арифметика, Закон Божий, церковнослов’янської мови, хоровому співу. Навчання велося народними вчителями, священнослужителями і обов’язково російською мовою.

Доля спіткала так, що Григорій Данилович тільки одного разу відвідав своє дітище у 1905 році. Кращим учням вручив подарунки, поцікавився господарськими потребами навчального закладу і вчителів.

Відомо що генерал асигнував 40 тис. рублів на побудову в селі лікарні і нової церкви, так як Троїцька церква 1767 року потребувала перебудови, і не вміщала всіх прихожан. Але з початком революційних подій у Росії ці задуми не здійснилися.

Помер Григорій Данилович 6 квітня 1906 року. Перед смертю він заповідав поховати його у рідній Степанівці. Що і було зроблено. Із Санкт-Петербургу труну з його тілом привезено у Степанівку і поховано біля Троїцької церкви на родовому кладовищі у гранітному склепі. Поруч з ним поховані його батько: Григорій Іванович (помер у 1836 році), мати: Олександро Олексіївна ( померла у 1870 році), та сестра Євневич Парасковія Григорівна ( померла у 1866 році). На сімейному цвинтарі можна простежити ще декілька плит без написів, старожили припускають що це могили малолітніх дітей. У сімейному архіві Андрія Степановича Терещенка зберігається унікальний документ, вирізка із журналу «Нива» за 1893 рік де ідеалом генерала був «…человек с добрым сердцем, с пытливым умом, подготовленный все­сторонне к предстоящей практической деятельности, крепкий нравственно и физически».

З приходом Радянської влади і наукового атеїзму та безбожжя, хрест над склепом був розбитий, металева огорожа була демонтована. Склеп і трунна були піддані неодноразовим пограбуванням, обеліск біли могили Даниловича і його родини – частково знищений.

Родинний склеп Даниловичів до реставраціїРодинний склеп Даниловичів до реставрації

Родинне гніздо з добротним будинком, господарськими будівлями і альтанкою були розібрані для господарських потреб.

Склеп Даниловича

Склеп Даниловича

На сьогодні спадщиною Григорія Григоровича Даниловича залишилася будівля колишньої земської школи, нині Степанівський міжшкільний навчально-виробничий комбінат. Саме на сучасному етапі все ж добудували другий поверх. На території садиби Даниловичів ще залишаються старі липи, пірамідальні тополі, всихаючи яблуні та залишки озера. Родинний цвинтар Данилевичів частково відремонтований, хрест на гранітному постаменті за сприяння директора Степанівського МНВК Шестаковського Леоніда Львовича та місцевого краєзнавця Терещенка Андрія Степановича у 2012 році був відновлений. Ще залишається відкритим питання встановлення колишньої металевої огорожі.

За місцевою легендою тут ще зберігаються скарби генерала Григорія Григоровича Даниловича. Але жоден з шукачів так і не знайшов його.

Гриць Титович Гайовий

Гриць Титович Гаєвий

Поет, прозаїк, гуморист. Народився 4 лютого 1937 року на хуторі Гай поблизу Степанівки (Менський район, Чернігівська область). Закінчив факультет журналістики Київського університету. За звинуваченням у антирадянській діяльності за тоталітарного режиму кілька років відбував покарання в концтаборах колишнього СРСР. Повністю реабілітований. Обирався заступником голови Київської письменницької організації.

Автор багатьох книжок сатири і гумору: «Українські псальми», «Тінь Дракона», «Сподвижники», «Мисливець і Шпак», «Українське задзеркалля», «Болячка», «Постамент», повісті «Зірвані квіти», поетичної збірки «Осінь моєї весни», книги новел, роздумів і документалістики «Так хто ж вороги народу?» та ін.

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Лауреат кількох літературних премій. Член Національної спілки письменників України з 1999 року.

Кiлькiсть переглядiв: 283