З історії Волосківців

Вперше згадується під 1660 році як Волоховиця.

/Files/photogallery/Волосковці_Успенська церква.jpg

Успенська церква - зведена 1765р. поруч із стародавнім замчищем. Дерев’яна, хрещата у плані. Спершу була п’ятизубною. Приміщення між рукавами з’явилися згодом. Центральна дільниця увінчана восьмериком з бароковою двозаломною банею вишуканих форм. Із західного боку сполучається з триярусною дерев’яною дзвіницею, прибудованою у середині 19ст. На території села в районі церкви виявлено городище VІІІ-ХІІІ ст. н.е.

Троцький Віталій Миколайович

/Files/photogallery/Троцкий.jpg

Троцький Віталій Миколайович - генерал-ад'ютант, генерал від інфантерії, командуючий військами Віленського військового округу, Віленський, Ковенський і Гродненський генерал-губернатор, кавалер орденів св. О.Невського і св. Георгія 3-го ступеня, мав золоту зброю "за хоробрість" з алмазами, "…умный, спокойный, доброжелательный и полезный государственный деятель".

Помер 9 травня 1901 р. у м. Вільно (нині столиця Литви - Вільнюс). Тіло було перевезено залізницею 11 травня 1901 р. до Чернігівської губернії, у
маєток покійного. Віталій Миколайович Троцький народився 19 грудня 1835 р. у незаможній дворянській родині на хуторі, що належав його батьку і знаходився поблизу с. Волосківці, нині Менського району Чернігівської області. Батько - підпоручик у відставці Микола Іванович (учасник війни 1812 р.), мати - Минодора Дмитрівна Пащенко. Рід походив від значкового товариша Чернігівського полку Петра Кириловича Троцького.

На дев'ятому році життя батько віддав його у 1-й Московський кадетський
корпус (один з елітних військових навчальних закладів), у якому він навчався 8 років. По закінченню корпусу, у серпні 1853 р., Троцький отримав звання поручика і був направлений до Казанського єгерського полку.

Командуючи ротою цього полку, у 1854 р. бере участь у походах до Молдавії і Криму. Зокрема, під час Східної (Кримської) війни брав участь у невдалій для Росії битві на р. Альма (Крим) 8 вересня 1854 р.

Російська арміявтратила на полі бою понад 5 700 чол. вбитими і пораненими. Фактично, В.Троцький був одним з небагатьох офіцерів полку, що залишилися живими. 18- річний командир роти вивів 4-й батальйон свого полку з-під ворожого вогню і за це отримав першу бойову нагороду (орден св. Анни 4-го ступеня).

У березні 1855 р. Віталій Миколайович був переведений до лейб-гвардії
Гатчинського полку. Старший брат Віталія - Віктор Миколайович порадив йому поступати до Миколаївської академії Генерального штабу. В.Троцький
послухався і 1858 р. вступив до цього закладу. Військова кар'єра молодого
офіцера успішно просувалася. Так, з 1862 р. - він працівник Генштабу, у
січні наступного року отримує звання капітана.

У 1863 - 1866 рр. В.Троцький працював помічником редактора військової,
літературної, політичної і наукової газети "Русский инвалид".
Надалі Віталій Миколайович протягом 23 років служив у найбільш небезпечних місцях - на південних околицях Російської імперії, захищаючи її інтереси (17 років - у Туркестані і шість років - на Кавказі). Троцький був одним з активних підкорювачів території Середньої Азії, тим самим сприяючи збільшенню могутності і величі Російської імперії. Можна сказати, що за ці роки він став дуже відомим бойовим генералом і практиком військової справи.

У 1866 р. генерал Д.Романовський запропонував В.Троцькому їхати служити у невідомий для переважної більшості військових на той час Туркестан (території сучасного Узбекистану, Таджикистану, Туркменії, Киргизії, Казахстану). Тут він, у 1866 - 1867 рр. обіймає посаду начальника штабу військ Туркестанської області. З 1866 р. - полковник. Учасник Бухарської військової кампанії. Зокрема, приймав участь у облозі, штурмі і здобутті Ура-Тюбе, облозі Замлина і здобутті Джизака (1866 р.). Віталію Миколайовичу вдалося встановити тісні і дружні стосунки зі своїм безпосереднім начальником - генерал-губернатором Туркестану, генералом К.Кауфманом. Троцький вдало просувався по військовій драбині, обіймаючи різні керівні посади, передусім - штабні, і беручи участь у багатьох військових операціях.

У цей період свого життя Троцький займався ретельною підготовкою,
організацією різних військових операцій, а також часто сам їх і виконував.
Для цього він збирав усю можливу інформацію про невідомий для нього
Туркестанський край - з історії, культури, географії, економіки та ін. Ці
дані були життєво необхідні. Особливо в умовах пустелі і іншого культурного простору, коли під час переходів військ бракувало води, їжі, і від знання місцевих звичаїв залежала доля солдата та офіцера. В.Троцький був членом місцевого відділення Російського географічного товариства.

У серпні 1870 р. - Віталій Миколайович учасник Шахризабської військової
експедиції у якості начальника штабу експедиційного загону. Зокрема, брав
участь у штурмі і здобутті м. Китаба. Гарнізон міста нараховував біля 8
тис. чол., а загін генерала М.Абрамова мав у своєму складі понад півтори
тисячі чоловік. Під час штурму загинуло 20 росіян і 600 мусульман. За
здобуття Китаба Віталій Миколайович у серпні 1870 р. отримав звання генерал- майора (коли йому було 34 роки) і орден св. Анни 2-го ступеня.

Фактично Віталій Миколайович Троцький був одним з наймолодших бойових генералів у російській армії. Для порівняння: генерал М.Скобелєв отримав звання генерал-майора у 32 роки, генерали М.Драгомиров і Д.Милютин - у 38 років, генерал-фельдмаршал М.Кутузов - у 39 років, генерал-фельдмаршал О.Суворов - у 40 років, генерал П.Ренекампф - у 46 років, генерал О.Брусилов - у 47 років.

Влітку 1871 р. Віталій Миколайович бере учать у поході генерал-лейтенанта Г.Колпаковського по підкоренню Кульджинського ханства. У 1872 р., в Москві, редагував збірник "Русский Туркестан". У 1873 - 1878 рр. Віталій Миколайович - начальник штабу Туркестанського військового округу. 1873 р. - учасник Хівинського походу (як начальник похідного штабу Туркестанського загону). Начальником загону був генерал-губернатор і командуючий військами Сир-Дар'їнської області генерал-майор
М. Головачов (кавалер орденів св. Георгія 3-го( №530) і 4-го ступенів №10252; 31 октября 1868, генерал-лейтенант, Сосницький повітовий предводитель дворянства, похований у Мені). Керував усією операцією генерал-губернатор Туркестану К.Кауфман.

За участь у цьому поході Віталій Миколайович отримав орден св. Станіслава
1-го ступеня і золоту зброю. "Хівинський похід" - перший вдалий степовий
рейд (вже на етапі підготовки операції). Зокрема, довелося боротися не
стільки з людьми, скільки з природою.

Під час Кокандської військової експедиції (1875 р.) Віталій Миколайович
Троцький був начальником польового штабу і командиром окремого
експедиційного загону. Зокрема, у вересні 1875 р. на території Кокандського ханства почалося мусульманське повстання (киргизів і кипчаків) проти
лояльного до Росії, але дуже жадібного хана Худояра. На чолі повстанців
були Абдуррахман Автобачі і Пулат-бек, які оголосили "газават" (священну
війну) проти росіян.

Одним з центрів повстання було м. Андижан. Саме до нього 28 вересня було направлено на ворожу територію невеликий експедиційний загін генерал-майора В.Троцького, який нараховував у своєму складі 1 400 чол. (8 гармат і 4 ракетні установки). Фактично це був рейд по тилах ворога. У авангарді військ В.Троцького перебувала кавалерія, яку очолював начальник штабу загону полковник Михайло Дмитрович Скобелєв (видатний полководець, генерал від інфантерії, герой російсько-турецької війни 1877 - 1878 рр.).

У Андижані зібралося десь 60 - 70 тис. повстанців на чолі з Автобачі. На
світанку 1 жовтня 1875 р. Віталій Миколайович віддав наказ про штурм міста трьома колонами, який відзначився особливо жорстокими боями. 1-у штурмову колону очолював полковник М.Скобелєв. У місті відбувся запеклий штиковий бій. Андижан було зруйновано артилерією, а піхота і козаки знищували ворога, який не складав зброї.

Російські війська у результаті запеклого штурму і вуличних боїв втратили
тільки кілька рядових вбитими (під час усього походу - 9 рядових).
Повстанці ж - до 4 тис. чол. загиблими. За здобуття Андижана генерал-майор В.Троцький 1 жовтня 1875 р. Був нагороджений найвищою військовою нагородою Російської імперії - орденом св. Георгія 3-го ступеня № 531 (полковник М.Скобелєв також отримав аналогічну відзнаку). У наказі було зазначено: "В воздаяние отличного мужества и храбрости, оказанных свиты нашей генерал-майором Генерального штаба - начальником штаба Туркестанского военного округа Виталием Троцким при взятии 1-го октября сего года нашими войсками под личным его предводительством города Андижана" (наказ від 26 листопада 1875 р.). За 148 років існування ордену (з 1769 по 1917 рр.) 3-м ступенем було нагороджено біля 650 чоловік.1 жовтня Віталій Миколайович віддав наказ про вихід з Андижана. Через те, що сили були нерівні, загін знаходився на ворожій території і виконав усі поставленні перед ним завдання. Покидаючи Андижан, місто знищували вогнем, як і кишлаки навколо нього. Повертався загін В.Троцького з боями. Столицю ханства - Коканд здобув бойовий побратим, приятель і друг В.Троцького М.Скобелєв. Зокрема, В.Троцький телеграмою попередив М.Скобелєва, що для цього склалися сприятливі обставини.

Зараз деякі дослідники намагаються зменшити значення переможного рейду загону В.Троцького, тим самим ставлять під сумнів не тільки його перемоги і звитягу, але й генерала М.Скобелєва. У Петербурзі (1876 - 1877 рр.) В.Троцький займався складанням історії Хівинського походу. Зокрема, детально описав підготовку і перебіг походу у Хіву - "Материалы для описания Хивинского похода 1873 года" (видані у 1881 -1882 рр.). У 1878 - 1883 рр. Віталій Миколайович перебував на посаді губернатора Сир-Дар'їнської області. Влітку 1878 р. В. Троцький бере участь у так званому "Джамському поході" або поході до Індії (демонстрація військових сил Росії, яка була спрямована проти Англії). Наказ віддав сам імператор Олександр ІІ, а керував усією операцію генерал-губернатор К.Кауфман. Було сформовано три загони. Командиром головного, "Джамського" (48 рот солдат, 20 сотенькозаків, 40 гармат і 16 ракетних установок), був Віталій Миколайович.

Підчас походу несподівано почалася епідемія холери, яка забрала життя багатьох солдатів і офіцерів. Війська можна було зупинити і повернути додому, але загін рухався до Афганістану, виконуючи наказ командування. Незважаючи на суттєві втрати, демонстрація військових потуг Росії вдалася.

Відомо, що батько Віталія Миколайовича, Микола Іванович, вів щоденник. Так про перебування свого сина вдома він якось записав: "сегодня сын мой
Виталий, генерал-майор свиты его величества, кавалер ордена св. Георгия 3-й степени и начальник штаба, увидав свиней в саду, схватил кол, побежал за ними и выгнал их вон".

У серпні 1880 р. В. Троцький був підвищений до звання генерал-лейтенанта. Надалі, Віталій Миколайович 6 років служить на Кавказі. У 1883 р. був призначений начальником штабу Кавказького військового округу.
У січні 1890 р. В. Троцький отримав наступне призначення - посаду помічника командуючого військами Київського військового округу генерала від інфантерії М. Драгомирова (уродженця Конотопського повіту Чернігівської губернії, нині - Сумська область). 1894 р. Віталій Миколайович підвищений до звання генерала від інфантерії (генерал-полковник).

Наступного року імператор Микола ІІ призначив В. Троцького на посаду
командуючого військами Віленського військового округу, до складу якого
входило 9 губерній. Перебуваючи в ролі управлінця такого рангу, Віталій
Миколайович особливу увагу приділяв різним питанням забезпечення
життєдіяльності солдат. Піклувався про всіх своїх підлеглих, не роблячи
нікому винятку. Сторонні і знайомі відзначали, що В.Троцький був привітним і добродушним у спілкуванні з усіма людьми.

У 1897 р. під керівництвом Віталія Миколайовича були проведені успішні і
масштабні Білостокські військові маневри, на яких був присутній імператор
Микола ІІ. Після маневрів цар висловив подяку В. Троцькому.
Кілька останніх років життя Віталій Миколайович вимушений був поєднувати вирішення військових і цивільних (доволі суперечливих) питань.

Так, у грудні 1897 р. імператор призначив В. Троцького на іншу, більш високу посаду - Віленського, Ковенського і Гродненського генерал-губернатора (В. Троцький продовжував обіймати і попередню посаду). За відносно короткий час В.Троцький, заслужив повагу населення Північно-Західного краю, що було важко зробити в тих складних умовах, передусім через активне розповсюдження і насадження у католицькому середовищі російських законів, культури та ін. Особливо Віталій Миколайович опікувався улаштовуванням і покращенням діяльності селянських кредитних товариств. Працював над втіленням різних освітніх і культурних програм.

Був ініціатором встановлення пам'ятників Пушкіну і імператриці Катеріні ІІ у Вільно. Найближчі підлеглі, зокрема, керуючий канцелярією В. Судейкин, так характеризували професійні і людські якості В.Троцького: "Работать с
Виталием Николаевичем было очень приятно. Как человек честный и умный, никогда не стыдившийся признаться в том, что он не знает... он никогда не выказывал ни малейшего неудовольствия, хотя чувствовал страшную усталость". Приймав прохачів у будь-який час. Завжди мав гарний настрій. Відзначався чесністю, добротою і порядністю. "Доброта Троцкого была большая; он готов был просить и хлопотать за людей даже малознакомых. Жизнь, проведенная в провинции, где гораздо легче проследить достоинство и недостатки каждого, развила в нем осторожность, наблюдательность и распознавание людей, и ту простоту в обращении, которая пленяла всех, сталкивавшихся с ним. Он был одинаков и с высшими и с низшими".

В. М. Троцький керувався завжди законністю, як і працівники його
адміністрації. Займався благодійністю.

Як чиновник такого рангу В. Троцький був близько знайомий з впливовими
сановниками Російської імперії (особливо міністром фінансів С.Вітте), не
кажучи вже про імператорів. Мав також іноземні нагороди: персидський орден Лева і Сонця (1874 р.), бухарський - Східної Зірки з алмазами (1893 р.), болгарський - св. Олександра (1898 р.).

Хутір Троцького

Залишки господарських будівель на хуторі Трольцого.Залишки господарських будівель на хуторі Трольцого.

До війни в двоповерховому будинку з камінами, обкладеними кахлями з зображеннями квітів та янголів, з критою терасою на колонах був дитячий садок. Сам дерев’яний будинок був дуже теплим завдяки товстому шару шерстяного матеріалу та шалівки, якими були оббиті стіни.

На подвір’ї була ще й їдальня з цегляним підвалом для продуктів. Неподалік стояла лазня, за нею – цегляна конюшня з приміщеннями для коней і бричок та з колонною залою для відпочинку. Біля річки розміщувався будинок для прислуги, який розібрали після революції 1917 року, та два здоровенні льохи для овочів.

На краю маєтку річка Дягова утворювала широку заводь з білими лілеями та, протікаючи через два шлюзи, розливалася водоспадом, який перетворювався в чисту, холодну від підземних джерел швидку річку.

Збереглися до нашого часу кремезний дуб, бук та липова алея, до якої під час голодомору ходили люди рвати бруньки, щоб не вмерти з голоду. У воєнні роки в будинку генерала проживали (можна сказати – переховувалися) сім’ї учителів, комуністів та розкуркулених, у яких повідбирали хати, – горе об’єднало всіх. По війні в маєтку генерала хотіли зробити будинок відпочинку для колгоспників. Не судилося… Під керівництвом недалекоглядних керманичів почалася руйнація. Спочатку запустили поросят в кімнати. На паркетну підлогу! Потім розібрали кухню – поставили в селі зруб під Будинок культури, який за зиму розікрали. Однак Будинок культури таки збудували, розібравши двоповерхову споруду та спилявши ялинову алею.

Непристойний акт вандалізму стався 1956 року. Тоді вода прорвала греб­лю біля маєтку і п’яні жителі Волосківців зірвали мармурову плиту зі склепу генерала і кинули у прірву, щоб загатити прорив. Там вона знаходиться і понині. Зникли у невідомому напрямку і добрий десяток плит з написами з могил родичів та слуг генерала, які знаходилися колись поряд зі склепом.

Не бажаючи вчитися на чужих помилках, нащадки продовжують інтенсивну «розбудову»: 2011 року у якості майнових паїв була продана і розібрана лазня з маєтку генерала, для будівництва котрої у XIX столітті каміння привозили аж із Санкт-Петербургу.

Пархоменко Терентій Макарович

(1872 – 1911)

Терентій Пархоменко

Народився 8 листопада 1872 року в селі Волосковці Сосницького повіту. Помер 6 травня 1911 року там же. Видатний український народний співець – кобзар. Ще в ранньому дитинстві Терентій Пархоменко втратив зір.

Навчався грі на кобзі та лірі у місцевих співців музикантів, а потім вчився у відомого кобзаря Михайла Кравченка у Сорочинцях на Полтавщині.

Популярність Т. Пархоменка почала зростати після його зустрічі з видатним українським композитором Миколою Віталійовичем Лисенком на початку літа 1902 року в Києві. М. В. Лисенко надавав всебічну допомогу, організував зокрема його публічний виступ у Київському оперному театрові. У цьому ж році Т. Пархоменко брав участь у виступах народних співців на 12 археологічному з’їзді що відбувався у Харкові. Тут він був визнаний кращим з усіх дванадцяти кобзарів які брали участь у з’їзді.

Мандруючи по різних містах України Т. М. Пархоменко зустрічався з багатьма вченими, діячами літератури і мистецтва: професором Д. І. Яворницьким, істориком і композитором М. М. Аркасом, письменником і музикознавцем Г. М. Хоткевичем, письменницею Оленою Пчілкою – матір’ю Лесі Українки та іншими.

Під час революційних подій 1905 – 1906 рр., брав участь у забороненій агітації. В своїй бандурі переносив заборонені владою революційні листівки.

У березні – квітні 1911 року він бере участь у відзначенні 50 річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка, мандрує по шевченкових місцях Київщини і Черкащини. Виступаючи на сцені місцевого театру в місті Умані Т. Пархоменко несподівано для присутніх заспівав революційну пісню «Трудно братцы, нам жыветца», за що був тяжко побитий жандармами. Хворого Пархоменка добрі люди ледве довезли живого до рідних Волосківців, де він незабаром і померУ 1963 році вшановуючи пам'ять свого славного земляка жителі села Волосківці спорудили на його могилі пам’ятник який у 1971 був замінений новим.

Після смерті справу батька продовжила донька Терентія Євдокія Пархоменко (1895 – 1963) З п’яти років стала поводирем свого батька, побувала з ним в сотнях сіл і міст. З перших років радянської влади брала активну участь у художній самодіяльності. Останні проки проживала в селі Удівка Менського району. Похована поруч з батьком у Волосківцях. Нині у Волосківцх одна з вулиць носить ім’я лірника – Пархоменка.

Гайдамака Анатолій Васильович

Анатолій Гайдамака

Народився 9 червня 1939 року в селі Волосківці Менського району Чернігівської області. Закінчив 1961 року Харківське художнє училище, 1967 року— Москововське вище художньо-промислове училище (фах «Монументально-декоративне мистецтво»).Протягом 1967–1971 рр. працював художником-архітектором інституту «Київпроект». З 1995— головний художник Меморіального комплексу «Музей Великої Вітчизняної війни».З травня 2001 року — член Академії мистецтв України. Протягом грудня 2005 — жовтня 2006 рр. був позаштатним Радником Президента України.Член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Член Народного Союзу «Наша Україна».1989 року присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Лауреат премії Ленінського комсомолу (1980), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1985)— в колективі, зокрема із Володимиром Баруленковим. Нагороджений орденами «Знак Пошани» (1982), князя Ярослава Мудрого V ступеня (січень 2009 року). 1998 року присвоєно почесне звання «Народний художник України». Нині на кладовищі поховані батько і мати митця.

Кiлькiсть переглядiв: 375