День Святої Трійці на Менщині.

/Files/images/64244952_2215914071808763_9191497229125287936_o.jpg

Свято Трійці пов’язане з дивовижними народними віруваннями.
Тиждень перед Трійцею (три останні дні цього тижня і три перші дні троїцького тижня) називають «зеленими святами». Вважалось, цього тижня прокидаються мерці, виходять з води русалки. В цей тиждень заборонялося купатися. Люди в ці дні прикрашають свої житла зеленню, травами й квітами. Зелений тиждень починається з черверга. Зранку в четвер дівчата готували яєчню, пекли пироги та йшли в ліс плести вінки з квітів (полину, незабудок, чебрецю), а в деяких місцевостях завивати березку. На Трійцю повертаються в ліс на те ж саме місце розвивати вінки, які виплели на всіх родичів та свого нареченого. Дівчата уважно розглядали вінки, ворожили, розвиваючи їх. Зав’ялі вінки кидали у воду, якщо вінок пливе — буде дівчині та її батькам щастя, здоров’я, а як потоне — бути біді.

Надвечір на «клечальну суботу» йшли босоніж до лісу й запасалися галузками клену, липи, ясена чи осики. Цими гілочками (їх називали клечальними) оздоблювали обійстя, ворота, тини, хлів, одвірки хати й стріху, а також оселю. Стежку, яка вела від дороги до порога – так звану «клетчату алею», – обтикували високими галузками. Осикове ж гілля ставляли здебільшого в глухих кутках подвір’я – «щоб відьми не заходили». Бо, традиційно це дерево, як ми знаємо, вважається «грішним». З нього не будували хат – «бо гроза влучить», не виготовляли ритуальних речей, не цямрували криниць.

Найсвятішим деревом в нашому регіоні вважався дуб. Неділя зеленого тижня називалась клечальною, вона припадає на п’ятдесятий день після Великодня. Її ще називають п’ятидесятницею. Цей день особливий і незвичайний. У селах і містах оселі були оздоблені зеленим гіллям, підлога встелена запашними травами. В горщиках на столі красувались квіти: півонії, фіалки, пижма. Перед іконами жевріла лампадка або свічка.
Діти залюбки босими ходили по запашних травах, вважалось, що цього дня вони були особливо незвичайними: додавали сил, мали дивовижні лікувальні властивості.

З святковим настроєм всі поспішали в церкву. Одягались цього дня по особливому святково. Дівчата вплітали в коси кольорові стрічки, на шиях блищало намисто. А в руках неодмінно тримали полин, барвінок чи любисток. Парубки одягали суконні свити, підперезувались поясами і в смушевих шапках рушали до храму.

Після обідні всі збиралися коло церкви або в центрі населеного пункту. Тут була закопана тичка, заквітчана гіллям і квітами – «віха». Хлопці та дівчата водили хороводи, співали пісні – «Русалку», «Прилетіла зозуленька». Забави продовжувалися до піздньої ночі. Першого дня Трійці двчата йшли в поле чи ліс, плели по віночку і тримали їх до Петрівки, щоб у цей час не залоскотали русалки.
Як тільки вечоріло, місяць і зорі викликають русалок із води. Із тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на берег. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте волосся, зелене як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок із осоки, і тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Вийшовши із води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Із дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, вони інколи розважаються: розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. Інколи русалки бігають і по полях, засіяних житом; плещучи в долоні, вигукують: «Ух, ух... Солом'яний дух!» Від клечальної неділі починаючи, русалки вигукують в лісах та сміються, аж луна розходиться. Горе було тому, хто вирішував подивитись на цих красунь: русалки заманювали його до себе, бавились з ним, а потім залоскочували і тягнули у річку на дно.

На Менщині зберігся звичай розвішувати в русалчин тиждень на деревах полотно, щоб русалки могли взяти його собі на сорочки. А на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям. Не можна сіяти муку прямо в діжку, бо буде багато русалок.
В русалчин тиждень (тиждень після Трійці), у четвер, не можна працювати, щоб не розгнівати русалок; щоб вони не нашкодили домашній худобі, птиці й усьому господарству. Цей день називається — Русалчин Великдень. Вранці, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле на хліба й беруть із собою хліб із житнього борошна, спеціально для цього спечений. Міситься цей хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають хліб на декілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок — «щоб жито родило».
Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин, любисток або ще й додатково часник, і там у лісі кидають сплетені вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. Починаючи із четверга Русалчиного тижня, дівчата не ходять по одинці в поле й не купаються, — «щоб русалки не залоскотали».

Вони носять при собі полин і любисток — бо все це відлякувало русалок. Якщо доводиться заходити у воду, то спершу треба накидати полину, любистку і тільки тоді можна заходити у воду.
Зеленого тижня не можна вибілювати полотно: пустунки—русалки могли залишити на ньому незмивні сліди.

В наш час зник з побуту обряд похорон Ярили — одного з язицьких богів, якому поклонялись, молячись за майбутній урожай, вчасні дощі, надання сили посіяному зерну: «Можливо, що ця ідея, втілена в формі культа помираючого і вокріслого божества, не була споконвічною і з’явилась не водночас з землеробством, а лише на якомусь етапі землеробського мислення. Календарно обряди, пов’язані зі слов’янським Діонісом-Ярилою, співпадали з мольбою про дощ, необхідний для виспіваючих хлібів і зливались з ним в одне ціле. Тому на зелені святки і в купальські дні ми бачимо вшанування зелені (троїцька берізка і похорони Морени чи Ярили, і обов’язкові моління воді». Молодиці робили опудало чоловічої статі, прикрашали його зеленню, одягали в штани та сорочку, влаштовували імітацію похорон. Потім співали жартівливих пісень, водили хороводи, влаштовували бої. Суть цих обрядових дій полягала в ідеї імітації відмирання старого та народження нового зерна на колосках, дозріванні нового урожаю, надання йому сили. У понеділок після Трійці (Русальний Тиждень) поминають грішні душі: утоплеників, щоб русалки не заподіяли шкоди людині їх треба умилостивлювати. У Зелений вівторок молоді жінки «пригощали» русалок різноманітними стравами, виходячи в поле, в ліс, розкладали їжу на межі, пагорбах. За народними уявленнями, русалками стають діти, які померли нехрещеними, утоплені, або ті, що народилися неживими. Існує повір’я, що нехрещені діти обертаються в супутниць русалок — мавок. Душі їх живуть в водоймищах, іноді обертаються на дівчат, заманюють до себе юнаків. На перший день Петрівки, або на Вознесіння відбувались проводи русалок – дивовижні й спеціальні обряди. В ці дні дівчата в полі робили обід в честь русалок. Ходили по полю з розплетеними косами та вінками на головах і співали пісень. Тобто, таким чином проводжали русалок.

За народними віруваннями на зелені свята прокидались мерці. На Менській землі квітування хлібів вважалось найнебезпечнішим періодом. Люди боялись, щоб із цвітом нічого не сталось злого. Вони вірили, що мертві предки є охоронцями інтересів роду і до них в небезпечний час звертались живі, влаштовували на гробках тризни (поминали). Встеляли могили зеленню. З мертвими предками пов’язували і народні звичаї прикрашати зеленими гілками оселі.

Отож, з давніх-давен на Зелені свята зберігся звичай поминати мертвих родичів. Днем такого вшанування була «поминальна субота» – перша після Зелених свят. У нас її називали «дідами». Вечерю цього дня готували пісну, а сніданок та обід – скоромними. До початку ХХ ст. на Поліссі, Чернігівщині зберігся культ рослинності, який проявлявся в залишках обрядів. Так з давніх часів в цій місцевості побутував обряд водіння Куста. Дівчина, заквітчана зеленню, ходила з молоддю по хатам, вітаючи господарів, бажаючи їм здоров’я, доброго врожаю. На Менщині цей обряд мав іншу назву – «водити тополю».

«Ми водимо Куста

Од хати до хати,

Щоб були всі люди

Щасливі, багаті».

Ввечері, знявши зелене вбрання з дівчини, відносили його в поле, щоб родила пшениця, овес, жито. Обов’зково ставили тарілку й для померлих – «щоб причастився й покійник».

На Менщині клечальної неділі на сільському майдані встановлювали віху — високу жердку, обвиту зіллям, із колесом від воза нагорі. Особливої сили набувають лікарські трави. Найбільшу цілющість вони мають у п'ятницю. Навіть роса зібрана в цей день допомагає тим у кого хворі очі.

Віталій Крутий

Директор Менського краєзнавчого музею ім. В. Ф. Покотила

Менської міської ради

Кiлькiсть переглядiв: 329