Андрієнко Ігор Леонідович

Менський краєзнавчий музеї імені В. Ф Покотила

Менської міської ради


Історія виникнення мистецтва кобзарів, бандуристів та лірників.

(Матеріали з фондів Менського краєзнавчого музею ім. В. Ф. Покотила)

Українська пісня – це

бездонна душа

українського народу,

це його слава.

О. Довженко

В історії розвитку української культури особливе місце займає діяльність бандуристів та лірників-творців і виконавців найцінніших народопісенних перлин – історичних пісень та дум.

Кобзарське мистецтво своїм корінням сягає в глибоку давнину. Попередниками кобзарів були музики, увічнені у фресках Софії Київської, оспівані автором «Слова о полку Ігоревім», в якому згадується славний Баян. Дійшло до нас ім’я Мануйла «певца гораздого». В Галицько-Волинському літописі під 1241 роком йдеться про славного співця Митусу.

Співці та Музиканти завжди були при князівських дворах часто брали участь у походах. У 1234 році, на сім років раніше літописної згадки про Митусу, князь Данило Галицький, втрутившись у міжусобну боротьбу Київського та Чернігівського князів, з великим військом пішов на Чернігівщину. Були завойовані землі по р. Десна та загарбані міста Хоробор, Сосниця та Сновськ. Чи не побував, часом, тоді на нашому Придесенні й галицький славетний співець Митуса ?

Звичайно, ми можемо з певністю говорити що в ті далекі часи і на Чернігівщині, зокрема у нашому краї були й свої співці, бо де живуть люди, там живе й пісня, є її кращі виконавці.

У пісенній творчості народу – його історія, горе й радощі, поривання до кращого життя.

Тернистим шляхом протягом століть йшов до нього український народ, несучи з собою свій найцінніший скарб – пісню.

У XVI ст. утворюється славнозвісна Запорізька Січ. Запорізьке військо стало грізною силою в боротьбі українського народу з поневолювачами. Немало було козаків, які разом із списом чи шаблею носили й кобзу, ніколи з нею не розлучались. У відомій думі «Смерть козака-бандуриста» говорить :

«Гей кобзо моя,

Дружина моя

Бандуро моя мальована.

А чи в чистім степу спалити

У попілець на вітер пустити,

А чи на могилі положити ?»

За свіченням професора Д. І. Яворницького на Запоріжській Січі були не тільки бандуристи, а й гравці на інших інструментах, в тому числі й лірники.

Мали при собі бандуру й ті козаки, яким щастило повернутися з турецької чи татарської неволі у рідний край – хоча й сліпими каліками. Не можна без хвилювання читати про таке повернення козака додому в чудовій поемі Т. Г. Шевченка «Невольник».

До речі, у заповіті менського священника Стефана Шуби 1689 р. згадується його син Євстафій, «который в неволе турецкой зостает». Хтозна, чи повернувся козак додому в Мену, а коли й повернувся, то чи не співцем, бува? Звичайно, син священника співати вмів, а до того ж, напевне був ще й письменним.

Якщо раніше навчання грі на бандурі чи лірі здійснювалось принагоді (сам навчався), то вже в XVII ст. воно набуває організованого характеру. Згідно переписних книг 1666 р., у багатьох містах України існували кобзарські цехи. Вони часто звалися цехами «старечими» або «старчачими», тобто жебрацькими, бо жебрацтво, збирання милостині було єдиним джерелом для існування сліпих музикантів за тих тяжких соціальних умов. Такі жебрацькі братства (цехи) були в Сосниці, Покровському (Жовтневе, Баба) Мені та Березні. В таких цехах кобзар-учитель передавав своє мистецтво своїм сліпим учням. Зібране учнями на ярмарках та по селах здавалося учителю-майстру. Через два – три роки учень здавав екзамен і посвящався в кобзарі. Після посвячення кобзар міг сам заробляти собі на життя. Саме про такий цех згадується в описі Чернігівщини нашим земляком з м. Сосниці Афанасієм Филимоновичем Шафонським (1740-1811). Зокрема він називає «старечий» цех у Містечку Березні, говорячи при цьому: « В том же городе Березне прежде существовал цех старечий, т.е. нищих, по приходским шпиталям живущих, который имел свой цеховой дом».

Згадується в цьому описі і про «старечий» цех у Ніжині.

Довідка

Кобзарі, як правило, грали на простіших інструментах – кобзах та простих бандуристах різних типів, а бандуристи – на досконаліших інструментах – бандурах. Кобзарі суворо дотримувались кобзарських законів і правил, знали таємну (лебійську) мову, тоді як бандуристи не всі дотримувались цих кобзарських законів або зовсім їх не знали. Зате, як правило бандуристи мали музичну освіту, знали нотну грамоту. Незважаючи на такі відмінності точного розрізнення між кобзарями та бандуристами провести важко і тому деяких музик подають як кобзар – бандурист.

Лірники грали на українських народних інструментах - лірах (релях), які мало відрізнялися від подібних інструментів інших народів, наприклад білоруських лір, зате відрізняються від кобз і бандур. Багато кобзарів вміли грати і на лірах, тому виступали і як лірники . Кобзарі і лірники часто входили у спільні братства, мали спільні цехи, звичаї обряди , репертуар.

Кiлькiсть переглядiв: 243