Маловідомі кобзарі та лірники Меншини

Наша дума, наша пісня

не вмре, не загине.

( Т. Шевченко)

У загальному потоці національного відродження величезна роль належить українській народній творчості та її носіям – кобзарям, лірникам, народним співцям. В них існували свої окремі школи, де кобзар – учитель передавав своє мистецтво своїм сліпим учням. Зібране учнями на ярмарках та по селах здавалось учителю – майстру. Через два - три роки учень здавав екзамен і посвящався в кобзарі. Відомо, що такі школи були в Сосниці, Жовтневому (Баба) і Мені, де було також козацьке братство(цех).

Наш край багатий народними співцями. Якщо на початок XX століття по Чернігівській губернії були зібрані відомості про 25 кобзарів, то майже половина жила в нашому краї.

Крім відомих не тільки на Чернігівщині, а й на усій території України, таких кобзарів та лірників, як Петро Ткаченко, Михайло Кравченко, Пилип Христенко-Горбань, Андрій Шут, Аврам Гребень, Терентій Пархоменко, Євдокія Пархоменко, Олександр Корнієвський, були менш відомі народні співці про яких мало хто знав в інших землях.

Згадаємо і цих музикантів. Це кобзар з Величківки Іван Петрович Чуйко (1903 – 1943).

У нього був багатий народний репертуар, особливо любив грати «Пісню про Байду». Його кобза передана в Київський музей.

Однокашником О. С. Корнієвського по ремісничому училищі у Мені був Яків Тимофійович Просужий (1892 – 1984). Він виготовляв скрині, прядки, дерев’яний посуд, ткацькі верстати та інше. Виготовлення кобз тоді було в моді і Просужий теж виготовляв кобзи і був місцевим кобзарем. Поєднував роботу пасічника в колгоспі ім. Ворошилова з грою на кобзі. Грав і співав для людей Чугаївки, українські народні пісні та пісні на слова Шевченка.

Після відвідин В. Ф. Покотилом Якова Тимофійовича він зіграв на бандурі «Думу про козака Голоту» і заповів цю бандуру Менському краєзнавчому музеї.

Серед сільських кобзарів був і Олексій Тарасович Антоненко (1911 – 1978 рр.) з Волосковець. Він сам робив кобзи, писав пісні і музику. Цей майстер був хорошим виконавцем. На роботі він був завжди з кобзою, яка стала невід’ємною частиною життя односельців. На весіллях селяни вважали за честь мати в гостях кобзаря. Брав участь в художній самодіяльності, виступав у клубі під час ювілею кобзаря Т. Пархоменка, якому був далеким родичем.

У цьому ж селі був сліпий лірник Іван Андрійович Логвиненко, який помер у 1968 році.

Рік народження Андрія Ларіоновича Бешка невідомий. Родом був з хутора Бешківка Корюківського району. Згодом він переїздить у Мену, де жив у хатині на кутку Клименківка. Андрій Ларіонович Бешко навчався грати на бандурі і співати від Андрія Шута. Від нього письменник і фольклорист П. Куліш у 1853 році записав 5 дум: «Козак Нетяга Фесько Андибер», «Богдан Хмельницький та Барабаш», «Втеча трьох братів з города Азова з турецької неволі», «Олексій Попович», «Плач невільників на турецькій каторзі». Перші дві були надруковані у збірці А. Менжинського «Народные южно-русские песни в 1854 году».

У виконанні своїх дум А. Бешко мав варіативні відмінності від дум А. Шута. По кількості знання дум Бешко після Шута займав тоді друге місце. Найбільш популярною і новою для фольклористів була «Дума про Феська Гонту Андибера».

Внук кобзаря Самійло Васильович Бешко (1888 – 1973), шляховик і самодіяльний артист писав у своїх спогадах: «Мій дід по батьку був сліпий бандурист. Батько розказував, що був у нього за поводиря. Дід співав козацькі думи про ворожу неволю, закликав до волі, а батько (тоді дев’ятирічний хлопець) підспівував йому. За пісні і думи у діда не раз відбирали бандуру, били і карали буцигарнею. Але якісь люди щоразу йому давали нову бандуру. Мій дід помер ще молодим. Поневіряння, побої і нари звалили його з ніг.

На початку 30-х рр. в Ушні була розвинута художня самодіяльність. Виділявся сімейний струнний оркестр Кузьми Федосійовича Калібаби, який сам зробив кобзу і грав на ній.

З Ушні родом і Іван Якович Гарбуз. Він виготовив хорошу кобзу і у свій час грав на ній, а потім подарував для майбутньої художньої галереї.

В Данилівці добре знали майстра бандур (учня О. С. Корнієвського) і гравця на бандурі Федора Петровича Козиря.

Власко Семен Сидорович народився в 1904 році в селі Баба (Жовтневе) в сім’ї бідного селянина. Хлопець закінчив церковно-приходську школу, але залишався майже неписьменним, тому що рівень навчання в школі був вкрай низьким.

В 16 років він скалічився і залишився майже сліпим. Пізніше вдалося вилікувати одне око. Тоді батько віддає його в навчання до відомого в Сосниці бандуриста Кулика. В Кулика Власко прожив 12 років. За цей час він навчився майстерно грати на бандурі і співати. Після смерті Кулика Семен Сидорович вийшов на самостійний шлях творчого життя.

Під час Великої Вітчизняної війни Власко з першими ешелонами, прихопивши бандуру, поїхав добровольцем на фронт. Він з бандурою дійшов аж до Берліна. Після війни він зіграв роль сліпого старця в кінофільмі О. П. Довженка «Зачарована Десна». Пізніше передав свою бандуру краєзнавчому музею.

Молодший науковий співробітник Менського

районного краєзнавчого музею ім. В. Ф. Покотила

Андрієнко І. Л.

Кiлькiсть переглядiв: 178