Менщина в період німецької окупації

Однією з найменш вивчених сторінок нашої історії є окупаційний нацистський режим що був встановлений у серпні 1941 року на території нашого району. Про особливості життя населення ми і розповімо в даній публікації.

Друга світова війна не застала зненацька жителів нашого району, вже з початку 1941 року постійно ходили чутки про неминучість війни з колишнім союзником Гітлерівською Німеччиною. Напередодні війни територія сучасного Менського району складалася з власне Менського району та Березнянського. Два райони були об’єднані лише в 1963 році. Вперше вибухи авіабомб жителі почули ще 27 червня коли почали бомбардувати обласний центр. Лінія фронту швидко наближалась.

Через районні центри Березне та Мену на захід проходили в пішому ході колони червоноармійців у ще чистенькому обмундируванні, з новенькими гвинтівками. Артилерію везли слідом за колонами на кінній тязі.

У протилежному напрямку із заходу на схід ішли юрбами і їхали обозами біженці із Західної України, Житомирщини, Білорусії. Ця картина вражала місцеве населення. Труднощі військового побуту для мирного населення зростали: все довше і довше ставали черги за хлібом, зникли із продажу цукор, м'ясопродукти й багато чого іншого.

Рятували положення овочі. Крім цього більшість жителів тримали домашню живність - свиней, кіз, корів, не говорячи вже про кроликів, курей, уток, так що голод в обох районах ще не відчувався. Основні оборонні бої точилися навколо лівого берега Снову в районі Бігача і Сахнівки що на той час не входили навіть в Березнянський район. З кінця серпня 1941 року обидва райони потрапляють під окупаційний режим. Німецькі солдати вешталися по дворах й виглядали, де й що можна потягнути. З усіх боків чулася: «Матка, яйки! Матка, млеко! Матка, клеб!». Слід зазначити що німецькі солдати не затримувались а йшли далі на схід.

У планах нацистського керівництва, що передбачали суцільну аграризацію українських територій, відводилося вагоме місце сільському населенню, яке за їх розрахунками мало перетворитися на дешеву робочу силу.

Грошові знаки часів окупаціїГрошові знаки часів окупації

Основним завданням, що покладалося на українське селянство протягом усього періоду окупації, була праця спочатку в колгоспах і радгоспах, а після проголошення аграрної реформи в лютому 1942 р. – у громадських господарствах та державних маєтках і, подекуди, у хліборобських спілках. Віковий ценз працездатного населення, згідно з наказом А. Розенберга «Про обов’язкове запровадження трудової повинності» від 5 серпня 1941 р., становив від 18 до 45 років. Щоправда, тут же зазначалося, що рейхскомісари можуть обмежити або збільшити трудову повинність для певних груп населення. Наприклад, такою групою були вагітні жінки або породіллі, які, згідно з «Тимчасовим статутом роботи» (лютий 1942 р.), мали право не працювати за два місяці до та два місяці після пологів. Однак, уже восени 1942 р. цей термін було скорочено – 35 днів до та 28 днів після пологів. На Менщині як і по всій області, відповідно до розпорядження обласного керівництва від 21 лютого 1942 р., працезобов’язаними вважалися чоловіки, віком від 18 до 60 років та жінки, віком від 18 до 50 років. Під час сезонних робіт (посівна та збиральна кампанії) вікові межі обов’язково розширювались, а на просапних роботах часто використовувалася праця дітей віком від 10 років. Робочий тиждень мав тривати 54 години. Проте кожен працезобов’язаний міг бути притягнений до роботи і в позаурочні та нічні часи, в неділю та святкові дні. Облік праці селян вівся за трудоднями. Трудодень коштував в середньому 2 крб та 3 кг зерна, інколи платили і надбавки в розмірі 20% за трудодень. З самого початку війни селяни не охоче ходили на громадські роботи які були обов’язковими. З 1943 р. розмір штрафу досяг 500 крб., а за подвійний невихід селян арештовували, відправляли до трудових таборів, а їхнє майно конфісковували. Із цією метою взимку 1942 р. на території Чернігівщини почали створювати спеціальні трудові табори, куди інтернували всіх працездатних осіб, які ухилялися від виконання трудових повинностей. Активно застосовувались і тілесні покарання, розмір їх варіювався в залежності від керівництва. Дана практика лише озлоблювала місцеве населення. В зв’язку з цим, рейхсміністр А. Розенберг 9 квітня 1942 р. «категорично» заборонив їхнє застосування до місцевого населення. Поруч із роботами у громадських господарствах сільське населення активно залучалось і до відбудови доріг та мостів, спорудження оборонних укріплень та інших робіт. Ще однією формою використання трудових ресурсів окупованих територій було вивезення молоді на роботи до Німеччини. На початковому етапі вербування здійснювалася на добровільних засадах, із застосуванням різноманітних методів заохочення. Вже в кінці 1941 р. – на початку 1942 р. на Менщині було розгорнуто широку пропагандистську кампанію, метою якої було налагодити масовий добровільний виїзд українців у Німеччину для участі в «будівництві нової Європи та забезпеченні якнайскорішого завершення війни». Тим, хто погоджувався їхати працювати до Третього рейху, обіцяли чудові умови життя і праці, добрий заробіток, набуття спеціальності та кваліфікації, матеріальну компенсацію їхнім родинам, що залишалися в Україні, а після повернення – земельний наділ та різноманітні пільги.

Обкладинка тимчасового посвідчення особи часів окупаціїОбкладинка тимчасового посвідчення особи часів окупації

Тимчасове посвідчення особи часів окупаціїТимчасове посвідчення особи часів окупації

Проте бажаючих добровільно виїжджати до чужої країни спочатку через непевність, а пізніше – через жорстоку реальність, з якою зіштовхнулися перші українські робітники в Німеччині, було небагато. Згідно новітніх досліджень з України було вивезено 2,4 млн. чоловік, з Менського району 1339 чоловік. Населення мала постачати вермахт і цивільне населення Німеччини сільськогосподарською сировиною та продуктами харчування, сплачувати численні грошові податки та забезпечувати німецьких солдат одягом і предметами побуту. Протягом усього періоду окупації норми натуральних податків постійно зростали. Так з однієї курки треба було здати до 150 яєць а з однієї корови до 820 літрів молока на рік.

Крім натуральних, населення змушене було сплачувати й численні грошові податки та стягнення. Зокрема, всі працездатні, віком від 16 до 65 років, обкладалися подушним податком, розміри якого встановлювалися кожного року районними керівниками і були не меншими 100 крб. на рік. Існував і так званий «податок з управління», або «адміністративний податок», розміри якого також не були сталими коливалися від 90 до 210 крб. із кожної працездатної людини. Обов'язковій здачі підлягала і вся шкіра забитої худоби, вовна, кроляче, заяче, лисяче, собаче та інше хутро і навіть волосся з кінських грив та хвостів. Сільському населенню суворо заборонялося продавати сільськогосподарську продукцію на базарах або вдома. Однією з форм пограбування селянства було введення з 1 січня 1943 року. обов'язкового страхування громадян та їх майна від пожеж, блискавки, землетрусу, граду, зливи, обвалу ґрунту та ін. Значної шкоди жителям району завдали вилучення харчів німецькими і угорськими солдатами та офіцерами. Так згідно з «Інструкцією із конфіскації майна у противник», солдати могли вилучати у місцевого населення продукти харчування, одяг, медикаменти в межах особистої потреби. Зазвичай, такі заходи відбувались у вигляді відкритого пограбування, хоча інколи видавалися фіктивні розписки, які мали гарантувати власникам відібраного майна виплату його вартості після завершення війни. Так, у офіцерів вермахту, котрі потрапили в полон, були знайдені розписки такого зразка: «Я__________ прийняв від селянина __________: хліба – ___ кг, корів – ___ голів, сала – ___ кг. Сплачено буде після війни».

У перші місяці окупації товарно-грошові відносини просто зникли, залишився тільки натуральний обмін – використовувати радянські рублі і червінці не наважувалися, а необхідної кількості окупаційних марок німці просто не встигли надрукувати. Німецькій владі не залишалося нічого іншого окрім як офіційно визнати радянський рубль законним оборотним засобом. Курс радянського рубля по відношенню до німецької рейхсмарки був встановлений як 10 рублів за одну марку (до війни офіційний курс був – 2.2 рублі за рейхсмарку).

В обігу на початок війни перебували банкноти з номіналом 1, 3 і 5 рублів зразка 1938 року. Банкноти з номіналом від 10 рублів й вище називалися червінцями. Цікаво те, що на купюрі в три рублі зображені два червоноармійці, на п'яти рублях намальований радянський льотчик, а червінці всіх номіналів прикрашав портрет Леніна.

У 1942 році радянські рублі на території України німці вирішили замінити новою окупаційною валютою – карбованцями. Для Рейхскомісаріата Україна німецькі художники намалювали нові купюри. Джерелом натхнення для художників були, судячи з усього, радянські купюри і радянські плакати - на карбованцях були намальовані діти, селяни, шахтарі, моряки і навіть лабораторні працівники. В обіг нові купюри були введені 1 липня 1942 року. Обмінний курс карбованців по відношенню до рубля встановлювався як один до одного. До 25 липня населення було зобов'язане поміняти всі радянські купюри з номіналом від 5 рублів й вище. Банкноти номіналам 1, 3 так і не були завезені на окуповані території. Купюри друкувалися на гіршому папері, ніж військові марки, але і вони захищалися водяними знаками. Користувалися популярністю імперські кредитно-касові чеки. Щодо цін так на 31 грудня 1941 р. німцями в районі було встановлено такі ціни: 10 яєць – 6 рейхсмарок, 1 кг картоплі – 0,50, 1 л молока – 3, 1 кг масла – 15, курка – 10, пара калош – 40, пара чобіт – 200 рейхсмарок.

На території обох районів було перейменовано більшість вулиць, повернулися назви вулиць до 1919 року з’явились нові. Проте назви писалися німецькою мовою. Окупанти дозволили відкрити церкви, але постала інша проблема – не вистачало священників.

Проводячи політику геноциду щодо ряду народів Європи, гітлерівці в 1942 р. у Мені і районі пройшли поголовні розстріли євреїв. Так у Мені було розстріляно 33 євреїв що похованні в братській могилі по вулиці 8 березня. В листопаді 1941 році в Домницькому дитячому будинку голодом заморено 25 дітей 6 людей похилого віку. До цього вони готувалися заздалегідь. З перших днів окупації всі жителі єврейської національності зобов'язані були нашити на свій одяг відмітні знаки - шестикінечні зірки жовтих кольорів. У наказах, розклеєних по місту, євреїв іменували «юдами». Указувалося, що євреїв треба використати тільки на важких і брудних роботах, їм заборонялося займатися торгівлею.

В обох районах був уведений комендантський час. Тому з 19.00 до 5.00 ранку приватному населенню заборонялося залишати свої домівки і запалювати світло.

За непослух могли розстріляти на місці. Слід нагадати що на окупованих територіях діяв лише літній час.

Контроль за порядком здійснювали органи поліції, більшість поліцаїв були місцевими жителями. Вищі посади в поліції належали німцям. В сільських місцевостях при старостах створювались регіональні поліцейські відділки чисельність від 3 до 15 чоловік, у містах їх чисельність доходила до 40 – 50 чоловік.

Територія сучасної Чернігівської області була включена в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування, в майбутньому мала перейти під контроль Рейхскомісаріату Україна.

На території сучасного Менського району були створені місцеві органи управління, які були повністю підпорядковані німецькому командуванню. Так були створені міські, районні, сільські, общинні управи. На чолі міських і районних управ стояли голови управ, бургомістри керували громадами (общинами), до яких входило кілька сіл, в селах призначалися старости. Управа відповідала за місцеві заклади, господарство, за «спокій і безпеку», збирали податки і вели облік населення. В приміщені тодішньої школи імені Т. Г. Шевченка розмістилась військова комендатура, нині це приміщення музичної школи. Більшість працівників в комендатурі були угорцями. Як стверджували самі німці вояки з мадяр ніякі. Саме угорці та румуни не витримали ударів під час Сталінградської битви.

Структура районної управи мала такий вигляд: 1. Голова управи; 2. Заступник; 3; Секретар; 4. Сільгоспінспектор; 5. Лісний інспектор; 6. Інспектор індустрії; 7. Фінансовий інспектор; 8. Інспектор освіти; 9. Інспектор здравоохорони; 10. Адмінвідділ; 11. Начальник пожежної інспекції; 12. Відділ тваринництва та ветеринарії; 13. Відділ соціального забезпечення; 14. Інспектор торгівлі та професій; 15. Відділ харчування у місті; 16. Відділ будівництва шляхів та транспорту. Кожна управа мала круглу печатку з написами німецькою та українською мовами з назвою населеного пункту в центрі круга. Наприкінці літа 1942 року з’являються організаційні зміни в адміністративно-територіальному устрої Менщини. Створюються округи що були підпорядковані міжрайонним управам – Орткомендатурам. Так Березнянський район був підпорядкований Чернігівській Орткомендатурі, а Менський підпорядкований Бахмацькій.

Після перемоги Радянських військ на Курській дузі у липні 1943 року стало зрозуміло звільнення Менщини є неминучим. Німці та поліцаї почали тікати за Дніпро. Вже у вересні 1943 року Радянські війська підступили до Десни. 18 вересня була звільнена Мена а 21 вересня звільнений Бігач. Окупаційний державний апарат перестав існувати.

На фото грошові знаки часів окупації Менщини.

На фото Братська могила розстріляних 33 - ох мирних жителів Мени у 1942 році (єврейське кладовище).

Тимчасове посвідчення (Аусвайс) видане жительці села Городище Березнянського району Шабел Надії 1925 року народження. Видане 21 липня 1943 року як працівнику сільськогосподарської спілки села Городище. На фото печать з написами німецькою та українською мовами. Зберігається в музеї.

Кiлькiсть переглядiв: 279