«Прислів’я та приказки менського козацького краю»

/Files/images/09.jpg

Прислів’я – це мовлення, в якому проявлена мудрість народу у формі , яка чогось навчає.

Своєю силою прислів’я зобов’язане смисловому ефекту покликаному закріпити якийсь зміст.

Коли ще Мена була невеликим поселенням, то заїзжі люди , які побувати тут говорили: «В Мені людей, як дві жмені». Це означало, що у Мені населення було малочисельне.

Згодом у Мені відбувалися щотижневі базари, двічі на рік влаштовувалися гучні ярмарки, де продавалися, крім різного краму, багато хмільних напоїв, то тоді існувало таке прислів’я: « Мена не може жити без вина».

А у неурожайні роки , коли базари були бідніші і не такі гучні ярмарки, то про це теж була приказка: «Мена як Мена, ні круп, ні пшона».

Козаки « це булим військові люди і вони часто ходили у військові походи. Разом із досвідченими козаками ходили у похід і молоді козаки. То в Мені були такі прислів’я, як «Чим ближче до весни, тим ближче до війни». Або «Весна іде. Молодому козаку вже мандрівочка пахне».

Навіть у часи козаччини, деякі люди наживалися на війні. Тому меняни говорили: «Хтось на війні гине, а до когось грошва плине». Ця козацька приказка актуальна і сьогодні.

Козаки не рідко мали протиріччя по майновому питанню. Козацька розсудливість говорила: «Чий казан, того і юшка» або «Чиї коні, того і віз».

Козаки були теж мрійниками, які хотіли розбагатіти. В основному їх називали легкобитами, тобто людьми, які важко не працюють та легко живуть. Про таких говорили: «Кури яйця ще не знесли, а вони вже курчат рахують».

І при козаччині шанували не честь козацьку, а земельну, млинки, двори, пасіки. У кого їх багато, у того, вважалось, і честі досить. До таких звертались: «Ваша честь!». Про таких говорили: «У кого сила, у того і право».

А про бідніших та ще і лінькуватих козаків та їх рід говорили: «Які клепки – така і бочка, який батько – така і дочка». А про деяких людей побутувала така алегорична філософська думка, як: «Якщо підеш у ліс з недоброю людиною – не буде удачі».

Деякі козаки, по різних причинах, відійшли від козацького стану і записалися в селяни. Схаменувся такий селянин, коли побачив, що його свій пан у оглоблі запрягає. За непослух таких селян саджали у буцигарню та били канчуками.

Указ Петра Iдавав право повертати козацтво тим, хто його загубив. Але справа ця виявилася не легкою. Старшина чинила всякий супротив, а коли вирішувалось щось, то після добрих датків. Недешево обходилось повертання в козацтво. Тому і виникли такі поговірки: «Де треба _ підважте, кого треба підмажте», «Не помажеш – не поїдеш», «Хто більше дасть, то й земля». Але всі питання вирішувала старшина, чи прийняти в стан козаків чи ні. Про це теж була поговірка: «Кому хутро, кому рядно». А якщо питання вирішувалось не на користь людині, то такі люди говорили: «Ніхто не радіє з того пива, яке він зварив». Хабарник, даючи хабар, говорив: «Даю, щоб ти дав».

Той, хто подавав письмову скаргу – супліку, боячись, що його питання буде вирішено не на його користь, говорив: «За відверту розмову буду їсти полову».

Якщо справа виконувалась невчасно, то меняни говорили: «Красне яйце до Великодня».


Молодший науковий співробітник

Менського краєзнавчого музею

ім. В. Ф. Покотила

Андрієнко Ігор Леонідович

Кiлькiсть переглядiв: 238