Збройні антикомуністичні повстання на Менщині у 1920 – 1934 роках

Нещодавно в Менському краєзнавчому музеї ім. В. Ф. Покотила пройшла Всеукраїнська виставка «Супротив геноциду на Чернігівщині», одна з експозицій була збройним повстання і в наших краях. В даній публікації ми хочемо розкрити одну з найменш висвітлених і досліджених сторінок нашої історії, а саме масштаби збройних антирадянських повстань на Менщині у 1920 – 1934 роках.

Взагалі визвольний рух проти більшовиків як явище почав зароджуватись ще у 1917 році. Розвитку антикомуністичного руху сприяла і соціально-економічне становище регіону, а саме повоєнна розруха, масове безробіття робітників, політика воєнного комунізму і продрозверстки, голод 1921 – 1922 років. Та чи не основним фактором була політика «розкуркулення» закріпачення колгоспами та геноцид голодом 1932 – 1933 років.

Соціальний склад учасників антикомуністичних формувань був досить неоднорідний. В переважній більшості це були колишні селяни, чи солдати-дезертири, які за чотири роки війни вже не бажали повертатися до колишніх занять. Робітників серед повстанців було небагато, так як в районі майже не було заводів (крім гуралень та млинів). Немало було і царських офіцерів, зустрічалися колишні міліціонери та заможні селяни, які були вороже налаштовані проти радянської влади.

Сам антирадянський рух пройшов кілька етапів, так на першому це переважно 1917 – 1920 роки це боротьба з наступаючими силами більшовиків які двічі захоплювали Менщину. Другий етап припадає на 1931 – 1933 роки коли Ради намагалися задушити селянство голодом.

Повертаючись до першого етапу слід згадати що з поваленням монархії у 1917 році на території тодішніх Чернігівського та Сосницького повітів куди входила територія менського району утворилось тривладдя. Так ще існували органи влади Тимчасового уряду, створювались органи Центральної ради та набирали сили і Ради. Після Жовтневого перевороту влада на нетривалий час переходить до рад робітничих селянських і солдатських депутатів. Вже в листопаді – грудні 1917 влада в повіті остаточно переходить до рук Української народної республіки. За підтримки I Мінського революційного загону влада більшовиків знову встановлюється в повіті.

Військова допомога що надала Німеччина після підписання 3 березня 1918 року Берестейського миру дала можливість швидко вигнати більшовиків з Менщини. У квітні влада переходить до Гетьманату Скоропадського. Поразка Кайзерівської Німеччини у Першій світовій війні поставила під загрозу існування молодої Української держави. Вже у грудні на початку січня 1919 року Менщину захоплює так звана «Перша Українська Радянська дивізія» на чолі з Боженком. Спроба Добровольчої армії у серпні – жовтні 1919 року захопити територію нашого району так і не була реалізована. Проте надія на звільнення від влади Рад завжди існувала в думках населення, підтвердженням яких і були антирадянські повстання.

Одним із перших борців проти засилля Рад був отаман Петренко що діяв протягом літа – осені 1920 року. Загін чисельністю до 100 бійців діяв на території сучасних Менського, Сосницького, Борзнянського та Коропського районів. У своєму розпорядженні мали гвинтівки револьвери та навіть дві гармати. До цього часу в архівах збереглися і листівки що розповсюджували серед населення.

Одна з них: «Відозва до червоноармійців Сосницького карального загону отамана Петренко…Товариші червоноармійці! Сьогодні ваша доля в мене в руках: захочу – виріжу вас, як собак, захочу помилую. Не винні мобілізовані, так треба різати комісарів!...» Як бачимо саме з Радами проводилась боротьба а не звичайними солдатами. Є відомості що він діяв від імені Симона Петлюри.

Новий виток боротьби можна пов’язати з діяльністю Степана Несукая та братів Сапонів, що з’явились наприкінці 1923р. і діяли спочатку в 15-ти кілометровому радіусі від міста Мена. Очолював угруповання Степан Несукай, поруч з ним діяли четверо його родичів, жителі села Баба (Покровське) та міста Мена, загони відмічені і в Березному. Впродовж весни 1924р. вони займалися грабежами комісарів та активістів на території сучасного Менського району. Популярними місцями нападів була територія від Слобідки і вдовж Десни. Справжнім притулком для угруповання були урочища Комарет, Короськи, Столинська дача та інші. Влітку географія розширюється, партизанська боротьба перекидаються і на Борзнянський повіт. Під Володьковим Сосницького району був взятий на бордаж пароплав що перевозив продподаток. У кого були виявлені партійні квитки були відразу розстріляні. На станції Макошино зупинили швидкісний потяг де були перебиті у кого вилучені партійні квитки. Крім грабежів вони вбивали і голів сільрад, так було в Максаках і Бондарівці. Випадки грабежів на автотрасі Чернігів – Грем’яч спостерігались навколо села Волосківці та в урочищі «Братова» що на сході району. Повстанці мали своїх агентів серед міліції, і тому спіймати їх тривалий час не вдавалось.

По населених пунктах з’явились оголошення про винагороду за голову Степана Несукая та його поплічників. Допомога повстанцям каралася розстрілом на місці. Винищувались цілі хутори якщо були найменші підозри в підтримці «несукаївців».

15 – 20 серпня 1924р. в результаті дій Борзнянської міліції були знищені загони Гаркуші, Несукая – Сапона, та інших нечисленних груп що діяли на території нашого району.

З початком масової колективізації та розкуркулення піднімається нова хвиля антикомуністичного руху. Наймасовішими проявами протесту були так звані «волинки» – виступи жінок у формі прокльонів, погроз і жахливих лайок. Часто поширювали погрозливі листівки, про деякі з них піде мова далі.

Так наймасштабнішим повстанням на Чернігівщині що охопило і територію західної частини Менського району був виступ Якима Рябченка. Родом із села Тупичів нині Городнянського району. Свого часу допомагав встановлювати Радянську владу, колишній червоний партизан, працював сільським головою, очолював повітову міліцію працював у ЧК і тд. У 20 – х роках відходить від справ і займається сільським господарством, став заможним господарем. З початком колективізації назріває конфлікт між ним як господарем землі та «новим радянським порядком». Гасло: «Селянам землю!» втрачало сенс. Рябченко розуміє що нова влада нищить в першу чергу господаря, навіть його побратими стають «куркулями», хоча ще вчора вони поруч боролися за встановлення Радянської влади. Навколо Якима Рябченка збирається чималий гурт міцних господарів з колишніх «червоних партизан». Повстанці збираються в Замглайських лісах і болотах. Люди з усюди несли зброю і харчі, були викопані підземні схованки. Повстані були рішуче налаштовані. Точкою не відвороту стало 14 травня 1931 року коли за інформацією місцевих жителів прибули два міліціонери робити «трус» тобто шукали самогон, і ніби вони «безобразнічають». Повстанці захоплюють міліціонерів, одного вбивають, інший чудом тікає до Городні. Повстанці нападають на лісопильні тюрму в Городні, сільські ради, приватну власність не чіпають. Відібране майно розподіляється серед населення. На придушення повстання кидають значний загін міліції та ГПУ.

Останній бій відбувся 28 червня 1931 року, Яким Рябченко поранений потрапляє в Полон. Згодом розстріляний.

Другим найбільш резонансним повстанням на Чернігівщині що теж зачепила Менський район стала «Партія Вільного козацтва» у Корюківському та Менському районі що вибухнуло у серпні 1931 року. Партія налічувала близько 200 учасників в обох районах. Головний отаман – Мосол Степан. Начальник штабу – Заборовський Іван. В організації виокремлювався бойовий загін чисельністю 30 осіб. На озброєнні мали гвинтівки російського та іноземного виробництва, мисливські рушниці, обрізи, револьвери гранати і шаблі. Була розроблена політична програма партії, а саме: 1) проголошення єдиної, неподільної, самостійної України; 2) незалежна праця й вільна торгівля; 3) зрівняння в правах усіх селян і робітників; 4) скасування хлібозаготівель; 5) повернення землі розкуркуленим; 6) створення державного апарату за зразком Запорізької Січі. Готувалось загальне повстання для захоплення влади Корюківського. Менського, Сновського і Березнянського районів де розміщувались осередки повстанців. 23 вересня на засіданні Сахутівської сільради що тоді входила в Менський район С. Скрипка за дорученням керівників організації повстанців назвав себе представників від тисячі вільних козаків і закликав боротися проти колективізації. У вересні 1931 у селі Олександрівка повстанці розгромили сільську раду, колгоспні майстерні. Вбивали окремих активістів. Серед населення розповсюджувались листівки з закликами до боротьби. Одна з них мовою оригіналу: «Партія Вильного козачества борющаяся за правду за свободний труд, за свободную жизнь, едем грудью вперед, разбиваем окови неправди, разбиваем грабительскую, бандитскую и жидовскую власть, которая обрекает на холодную и голодную смерть трудящуюся массу. Долой грабеж и насилие. Долой кабалу и крепачество. Да здраствует вольное казачество, вольная жизнь и вольный труд …»

За участь у повстанні засудили 67 осіб, 9 до розстрілу. Зброю вилучили.

Восени 1931 року в районі діяло політичне угрупування отамана Хруща. Перші згадки про нього відносяться до 1924 року. Саме загін Хруща в ніч з 28 на 29 вересня 1931 року знищив сільського голову Дягови Самуїла Лазаровича Призанта та його дружину. Будинок був підпалений з чотирьох боків. Причиною стала насильницька колективізацію яку проводив Призант. Самуїл Лазарович особисто віддавав розпорядження кого потрібно розкуркулити, а кого вислати за межі населеного пункту.

Останні вогники боротьби відносяться до 1934 року коли за даними ГПУ(Головне політичне управління) була розсіяна остання політ банда. Боротьба продовжувалась у вигляді окремих терористичних актів чи саботажів.

Всього органами ГПУ було зафіксовано до 10 повстанських загонів що діяли в різний час на території Менського району.

Загалом ставлення населення до повстанців було двояке, одні їх називали «бандитами» та «ураганами», інші співчували, багато таких було серед добрих господарів та розкуркулених. На сьогодні дуже важко зробити висновок щодо значення цих повстань для відродження української державності. Але такі приклади показують бунтівний дух який був спрямований проти підміни ідей революції та насильницьке знищення населення голодом.

Кiлькiсть переглядiв: 270